Віктор Семенович Близнюк - Хлопчик і тінь

наш Майко, на голову вищий за Гаркавку, стоїть і з надутою серйозністю заглядає згори вниз Гаркавці в потилицю, як дятел у дупло, мабуть, для того, щоб розсмішити нас. Та хлопці і вусом не ведуть, їх не розсмішиш. Тим часом Гаркавка дістає з кишені чималенький залізний ключ, таким ключем можна фортеці відмикати. Він довго колупається в замку, сердито бурчить:

— Арештанти, анциболоти! Сірників напхали в замок.

Пошарпавши за двері, Гаркавка ривком відчиняє їх.

З джухканням і курявою б’є вітер із будки, зриває льотчицький кашкет з голови коменданта. Запах гіркої порохняви і цвілі стріляє хлопцям у ніс.

— Ап-чхи! — дружно кажуть вони.

— Будьте здорові, — спокійно одказує Гаркавка.

Цілим оберемком викидає він з будки лопати, городню сапу, великий сікач, дві мітли і віник.

— Ти, ти й ти! — швидко розпоряджається Гаркавка, тикаючи пальцем у кого попало з гурту. — Лопати в руки і гайда в поле. Щоб знищили все кротовиннє і молоді будяки.

Ну от, бригада землекопів готова, вона стоїть озброєна лопатами, а хтось уже вимахує сікачем. Ще ранньою весною Гаркавка викосив траву, обійшов острів і визбирав тріски й склянки, де які траплялися, засипав промиті дощами канавки і ями, а потім взяв у радгоспі тракторець і закоткував увесь луг.

Та все ж…

Немов нічний диверсант, забрався на острів кріт (і хто його перевіз через Десну?), нагорнув довгим рівненьким рядком отих горбиків-териконів, які тепер чорніють з трави. Їх треба гарненько розрівняти, а якщо вдасться, то й вигнати крота за межі льотного поля. (Ви знаєте, що таке виганяти крота і скільки то буде писку, реготу, настрашливих «ось!», «не чіпай!», «вкусить!», коли хлопці викопають і вигорнуть з-під землі щось дивовижне, небачене, те, що називається в народі — зінське щеня? Ми ще повернемося до підземних кротових лабіринтів, коли буде нагода). А в хлопців ще один клопіт — знищити молоді будяки, які наросли вже після першого укосу, випнулися до сонця і своїм тугим лапатим листям ніби сміються, дратуються з Гаркавки, показують йому повні пригорщі золотої роси. Ех, походить сьогодні гострий сікач по буйних будякових головах!

Робота, як бачите, у землекопів не дуже нудна. Та все ж Майко чогось огинається і боком-боком, поза спинами інших, обходить гурт з лопатами і підкочується до коменданта:

— Я «зебру», я з вами «зебру» буду вішати!

Він так гаряче і віддано дивиться иа Гаркавку, що наш комендант, якби він навіть був кам’яний, не зміг би йому відмовити. Щось тільки німе, насмішкувате промайнуло в очах Гаркавки, мовляв, і хитрий же ти лис, Майко Голованчику, але комендант одразу ж і махнув рукою, погодився: ладно, беру тебе з собою!

І от вони втрьох, Гаркавка попереду, а за ним Санько і патлатий Голованчик, ідуть сипучою доріжкою на пагорб, на самий його вершечок.

— Гурію Івановичу, — оббігає Майко по дорозі коменданта і намагається зазирнути йому у вічі. — Ви де новий човен купили, у Києві?

— У Києві, — холодно зронює той.

_ — Сильний човен! І назвали добряче — «Алігатор». А скільки грошей второхкали? Рублів, мабуть, триста? І привезли як? Катером чи на машині?

— Катером.

— Ну, а ваша стара довбанка? Що ви будете з нею робити?

Майко навіть облизав спраглі пришерхлі губи: так йому пече, так кортить знати, що буде з довбанкою, куди і в які краї попливе пропахла смолою посудина, чиєсь неждане щастя?

— Продам, — ще холодніше одказує Гаркавка.

— І кому? Напитали покупця? Щоб не комусь ледачому, а в добрі руки…

— Не думав, — одбуркується Гаркавка.

Може, Гаркавка навмисно такий холодний і неприступний, щоб роздражнити Майка ще більше. І бідний Maйко аж витягує шию та знов за своє:

— Вам два човни — воно ні до чого. Ви самі, а син ваш Артур не любить возитися…

Щось, видно, Гаркавці не сподобалося в тих словах. Одвернувся, крякнув і пішов різкіше.

Скоро він привів хлопців до щогли, яка стриміла на вершечку, на самому чолопку білого піщаного пагорба! Цю щоглу видно здалеку — з лугів, з-за крутого деснянського повороту, з усіх куточків селища. Збита з високих жердин і укріплена на землі дротами, вона була ніби маяком для рибалок, для пасажирів, які поверталися з Києва.

— Он-он, уже злазити нам, наша пристань, — казали дубечанці й метушилися, підхвачували свої торби, коли з-за повороту, над горбкуватими сипучими берегами Десни витикався в небі гострий шпиль щогли.

Зараз Гаркавка став перед нею і закурив. Дим голубим німбом оповив його чоло. В цю мить, з німбом на голові, в застиглій позі, стоячи на білому чистому вершечку пагорба і поглядаючи в небо, комендант скидався на святого, а може, на самого бога. І мислі в Гаркавки були небесні: як підняти на щоглу «зебру» або «ковбасу» (так називають авіатори смугастий полотняний рукав, що показує напрям вітру).

— Ну що ж, за діло, хлопці, — сказав Гаркавка.

Витяг з-під пахви скручений у трубочку згорток, розв'язав його і легенько струсив пилюгу. Хмарка пилу одлетіла геть, і тоді на лагідному вітрі розправилося трубою і затріпотіло в Гаркавчиних руках біле полотно, посмуговане впоперек чорними смугами. Воно трохи скидалося на матроську тільняшку, тільки смуги на ньому були широкі, густо пофарбовані чорною фарбою, і рукав цей — Санько добре знав, бо не раз літав на Ані — видно льотчикам здалеку в небі, ще на підході до аеродрому.

Поки Гаркавка прив’язував якісь мотузки до «зебри», Санько задер голову і лупав очима вгору. «Як же туди лізти, на самий вершечок? — питав він себе. — Дряпатися на щоглу, хапатися руками й ногами, як папуаси, коли лізуть на пальму? (А дертися, відчував