Ярина Каторож - Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1

як до хатини за мною увійшов Ярий. Він важко дихав, і в ту мить я не впізнала його, свого вчителя. Того, кого поважала і кому, на відміну від белатів та дарвенхардців, і точно метеїв, була вірною… Кого, здається, я встигла полюбити… В чиєму обличчі не побачила більше нічого знайомого. Переді мною стояв убивця. І я стала такою самою.

Ярий окинув поглядом два тіла на підлозі зі стрілами в грудях — і просто вийшов та пішов далі, не поставивши запитань. А я вибігла за ним, намагаючись не озиратись у той бік, де в кутку кімнати, під ліжком, закинутим нашвидкуруч ковдрою, жевріло налякане життя. І тільки подумки просила зорі, як робила це вже колись давно, коли боялась, що убила Вишену, аби дитина мовчала, поки ми не підемо з села. Аби не вийшла. Аби не ворушилась.

Потім довго не могла спати. Довго запихала в себе їжу над силу, під неспокійним поглядом Ярого, просто тому, що так було треба.

— Як назвали Патрію після її підкорення? — спитала я. То були мої перші слова після вбивства, на третій день нашої подорожі до спустошеного містечка. Ми сиділи в таверні і, як звично, довкола панували приглушені голоси. Мене вражало те, що навіть самі белати, які й створили дарвенхардців, лякались нас. Боялись говорити надто голосно в нашій присутності. Боялись напиватись і сперечатись. Знали ж бо — поряд присутній вищий за їхнє походження Закон. В той вечір я пригадала й інше запитання, яке так цікавило мене колись, та яке з часом призабулось… або не хотіло бути згаданим.

Чи відповідь не хотіла бути почутою.

— Метейський край, — відповів Ярий не вагаючись. Він і далі уважно дивився на мене, вивчаючи моє лице. Що він у ньому бачив? Залишки метейки? Залишки людини?

Я чекала цієї відповіді.

Здогадувалась, що саме такою вона буде, з тої самої миті, як він розповів мені про Патрію.

Чоловік підніс до губ келих і зробив великий ковток. Мій погляд впав на кутики татуювання, що визирали з-під його чорної сорочки. Колишній Спадкоємець… Чому він відмовився?

Та про це я вже його запитувала.

— Чому белати дозволяють підкореним ставати дарвенхардцями?

Колись я вже запитувала про це дівчину з Дарвенхарду, Мелану. Її обличчя стерлось із моєї пам’яті, як багато інших… А потім… потім не наважувалась спитати про це Ярого, хоч, мабуть, давно пора було.

— А сама не здогадуєшся? — вчитель підняв легенько брови. Я важко зітхнула, говорилось погано. Язик заплітався — хоч пили ми саму воду. Дарвенхардці не п’ють нічого іншого, хіба самі це зварили. У воді ми одразу б відчули щось не те. — Як ти думаєш, з кого все почалось?

— З патрійців.

Ярий кивнув.

— Але чому? — спитала я. Вперше за багато років відчула, що руки тремтять. Стиснула ними кухоль, аби не було помітно. Маленька скалка вп’ялась мені в палець.

— Бо з одинадцяти мов, які знищили белати, саме патрійська досі живе десь у пам’яті тих, хто давно забув, ким вони були. І не лише на землях Метейського краю, як ти знаєш… По всій Циркуті. Давно забутий символ, він ще не до кінця викорінений. Він — надія. А надію слід придушувати. Та перед ким беззахисний найвідважнійший? Перед тими, кого любить. Як батьки перед своїми дітьми, так і метеї — перед тими з них, хто став дарвенхардцями. Присяга, яку ти дала в Медії, — не просто слова, Ханно. Ніколи про це не забувай. А невинна кров, яку ти пролила, скріпила її назавжди.

У мене голова пішла обертом від його слів. Я на мить подумала, що Ярий отруїв мене. Отже, я — не просто відступниця, а зброя насамперед проти свого ж народу?

Я… я… патрійка?

Десь ляснули ставні від сильного вітру. Якась белатка нервово засміялась злякавшись. Я окинула таверну поглядом, але не побачила нічого — в очах побіліло. Слова Ярого пульсували в скронях разом з кров’ю, яку гонило неспокійне серце.

Я так багато в житті пережила… і ніколи б не подумала, що бодай щось — після болю, кривд, убивств, Сколісу, Дарвенхарду, усього-усього — ще зможе мене вразити. Вразило. У саме серце.

— Коли ви… коли ви… — я замовкла, не в змозі вичавити з себе слова. Ярий знав. Ярий завжди знав, ким я була.

І навчав мене? Чому? За більш ніж три роки я не відчула й тіні посмішки чи чогось подібного в його поведінці. Він ніколи не показував, що знає, що я — метейка. Але ж белати… Не такі. То в чому ж справа?

— …зрозумів, хто ти? — продовжив моє запитання чоловік, незмигно дивлячись на мене. Від його погляду було нестерпно жарко. І боліло десь у лівому боці грудей. — Перша думка була, коли я побачив тебе на тому мості. Коли ти вбивала близнюків. В Еліті готують не гірше, ніж у Сколісі, Ханно. Але те, що показала ти… Белатам часто заважає пиха. Вона й згубила тих хлопців. Інші підкорені, навіть ті одиниці, що добираються до Дарвенхарду, завше несуть за собою шлейф зацькованості… Але ти… Ханно, я ніколи не візьму собі більше дівчини в учні. Я просто знаю, що ніхто тебе не перевершить. Коли ти тільки зайшла у ворота Дарвенхарду — а зайшла ти з кривавою раною в нозі! — я побачив, хто переді мною. Ти висмикнула стрілу і пішла далі! Нескорений дух. Не метейка, ні. Метейки лишились там, де ти виросла. Патрійка.

Ярий раптом встав і пішов до виходу з таверни, махнувши мені, щоб я слідувала за ним. Я не хотіла.

Та не перечила.

Покора і вірність.

Два відчуття, що перероджувались у моїй душі в щось нове. Геть інше.

У що?

Я поки не знала.