Ярина Каторож - Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1

Покрокувала за ним.

За рогом, серед безлюдної нічної вулиці, Ярий схопив мене за руку і зупинив, розвернувши до себе.

— Ви завоювали мій народ і знаєте, хто я. Ви дозволили мені стати дарвенхардкою. Я убила невинних за вашим наказом. Чому ж ви ризикуєте усім, розповідаючи мені про те, ким були метеї? — запитала я тихо.

— Бо тільки патрійці свого часу гідно протистояли белатам. І хай більшість із нас про це забули, та Величні пам’ятають. Чотири тисячоліття Циркута та Патрія співіснували, як рівні.

— Як же сталось, що Циркута перемогла? — спитала я, відчуваючи, як на очі набігають сльози. Я не плакала три роки. За винятком, коли мене тримав у своїх обіймах Ільяс.

Тепер же я не могла звільнити руку з хватки Ярого.

— Я не скажу тобі, Ханно. Хоч і не сумніваюсь у твоїй вірності.

— Що ж зашкодить мені вас зрадити? Тепер, коли я все знаю? — прошипіла я, наближаючись до нього. Вільною рукою стиснула вже його зап’ястя. Вітер холодними хвилями бив нас по обличчях, і я відчувала, що щоки мої горять. Ми стояли неподалік ліхтаря, що висів над воротами якогось белатського будинку, і червоні відблиски падали на бліде лице Ярого, а карі очі його наче іскрились. Від того вогню, чи від внутрішньої пристрасті — я не знала.

Те, що він говорив, і те, як на мене дивився… Я ніколи ще не бачила, аби белат так дивився на метейку. Він визнавав мене за рівну, він вважав мене такою, зрештою, сам поміг нею стати. Як, як… чому?

Чому вони так чинять з нами? Відбирають одиниці, дозволяючи стати схожими на людей, та втратити все, що єднало нас з тим, що справді дороге і важливе? Як виглядають зараз мої односельці, які обличчя в мами з татом, як…

Я з жахом відчула, що забула лице брата. Забула… його ім’я. Як колись давно… в Сколісі.

Напевне, якби мене повсякчас не називали Ханною, я б і це ймення лишила в минулому.

— Завадить маленька рудоволоса дівчинка, яку ти врятувала два дні тому, — прошепотів мені в обличчя Ярий. Я сахнулась від нього — але чоловік міцно схопив мої руки. Навіть попри те, що я була тепер сильнішою за більшість простих людей, завдяки рокам тренувань та «трункові сили», я все ж поступалася Ярому. Або просто звикла, що так завше було.

Я загарчала від безсилої люті.

— Це буде тобі уроком на майбутнє. Наші почуття роблять нас слабкими.

— Що ви з нею зробили?! — скрикнула я, вириваючись з його рук. Наступила ногою в калабаню і від несподіванки послизнулась. Якби не Ярий — упала б.

Дарвенхардка підсковзнулась!

Моя лють робила мене вразливою. Я завмерла важко дихаючи.

— Нічого не зробив, — мовив Ярий. А тоді раптом відпустив мої руки, відступивши на крок. — Ти хоч уявляєш, що чекало б тебе, якби не я, а хтось інший побачив, що ти зробила?

— О, він вчинив би милосердніше, вбивши мене! — гаркнула я, штовхаючи його в груди. Геть втрачала самоконтроль.

— Не кричи. Якщо хтось побачить, що дарвенхардці сперечаються — мені доведеться зламати їхні шиї, — сказав чоловік погрозливо. Я притихла, хоч злоба моя і не втамувалась.

— Я не вбиватиму тебе. Ти — моя найкраща учениця. І хоч ми вже рівні з тобою, та я дам тобі ще один урок. Виконуй накази, дівчино. Кожен твій неправильний вчинок тягтиме за собою щось гірше, значно гірше. Ця дівчинка стане першим наслідком. Якщо я дізнаюсь, що ти пішла проти тих, кому присягнула на вірність, — врятоване тобою життя пізнає мук, про які ти й не чула. Доки ти вірна нам — усе з нею буде гаразд. Усе зрозуміло?

Я мовчки кивнула. В мізках дзвеніло від його слів і від того, що тягнула за собою його довга розповідь та моя необережність-милосердя.

— І ще. Аби в тебе не викликало дурних думок, запам’ятай: про те, ким ти була, здогадався хіба що я. І знають про це лише люди з твого минулого, яких на просторах Циркути зовсім небагато. Тому якщо хтось назве тебе метейкою — ти маєш примусити його про це пошкодувати. Зрозуміло?

Я знову кивнула. Щелепу звело і я не могла говорити.

— Я дуже сподіваюсь, Ханно, що ти впораєшся з дурнею, яка, мабуть, заскочила в твою голівку, і житимеш так, як обрала сама. Завтра я попіклуюсь про те, аби тебе перевели на якесь більш-менш постійне місце.

Ярий підійшов до мене і ніжно торкнувся долонею моєї щоки.

Я ж прораховувала можливість убити його, аби ніхто і ніколи не міг тиснути на мене з допомогою врятованої дитини.

Прораховувала, і розуміла — не зможу.

Не тому, що слабша. Ні. Я не слабша. Тепер — ні.

Просто я не піду проти нього, як він не йде проти мене. Ось і все. Не знаю, чому і як, та я відчувала — Ярий не видав мене іншим дарвенхардцям не просто, щоб мати на мене важіль впливу. І не лише через дивний захват перед тими, хто проніс крізь століття спадкового рабства дух патрійців. А тому, що я заслужила його вірність так само, як і він мою. Тільки це почуття занадто непідхоже, аби існувати в світі саме по собі.

Я відчула, як він вклав мені в руку щось холодне — скосила погляд і побачила: маленький металевий свисток.

— Коли здаватиметься, що ти сама — подуй в нього. Гаразд?

Я відсмикнула голову від його руки і пішла, не сказавши й слова. Свисток з того часу носила з собою, у внутрішній кишені плаща.

Згодом мене справді