Андрій Левицький - Сонячна магія

став у боксерську позу, повільно поводячи перед собою зігнутими руками. Гагра щосили розмахував списом, трощив супротивників, Каштелян крутився дзиґою, клацав зубами та гарчав.

А Геб злякався. Кістяки — це було як у кошмарному сні, й він відступив, притиснувся спиною до стіни, так що постаті зникли в диму. Крізь рокотіння Машини чулися тріск і стукіт. Гебвін замружився, стиснув зуби так, що загуло в голові.

І зрозумів, що його долоня весь цей час лежала на руків’ї жезла.

Воно було тепле. Не розплющуючи очей, Геб повільно підняв іншу руку й теж поклав її на жезл.

Він не міг викликати морозяних псів, він взагалі нічого не міг. Він не вмів чаклувати, він не був магом — лише слугою, що ремонтував старе домашнє начиння та за наказом господарки доглядав тварин.

— Каштелян сказав, що я не маг, — прошепотів він.

Поруч пролунало ритмічне перестукування. Повільно витягаючи жезл із-з паска, Геб замружився.

Від Машини долинув зойк Гагри.

Кістки простукотіли зовсім близько, й усе стихло.

Гебвін обома руками заніс жезл над головою, так що сніжинка на кінці дзвякнула об стіну. Каштелян сказав: «Ти не маг», — але ще він сказав: «Магічні речі слухаються тебе». Геб упорався з магриловим замком, але ж із ним не міг упоратися дужий ельф! А ще він зумів полагодити плутанку й заклинання Потоку…

Геб розплющив очі.

Просто перед його обличчям повільно погойдувався з боку на бік череп пітона.

* * *

На місці залишилося тільки одне звірятко, але Бардо дуже не хотілося, щоб воно залишало постамент. Ця була зірка галереї, найбільше, наймогутніше звірятко із зібраних ним. Тодол вирішив, що інші впораються без його допомоги, й поставив глечик на підлогу.

Він задоволено прислухався до того, що відбувалося внизу. Звірятка вочевидь тиснули ворогів.

Крізь рокіт і звуки бою знову почулося рипіння. Бардо Тодол озирнувся. Над краєм скрині виднілася чорна обкладинка.

— Тобі не вирватися.

Він наблизився до скрині. Книга була вже біля верхнього краю стінок, утримувана ланцюгами, що натяглися до крайньої межі. Навколо опуклого ока по шкірі повзли синювато-чорні ляпки. Магрилові ланки напружено порипували й повільно розтягалися, з круглих ставали овальними.

Бардо роззявив рота, показуючи книзі довгого, тонкого язика.

— Нічого не вийде, — прошипів він. — Ти — лише моя книга.

Вона ривком подалася вгору, ланцюги натяглися ще сильніше, глухо зарипіли.

— Тихше! — гримнув на неї Тодол. — Я написав тебе, я — твій хазяїн. Що ти можеш зробити мені? Тільки пручатися, шелестіти сторінками… — він нахилився й зі знущальною усмішкою погладив книгу.

Від напруги на обкладинці виступили темно-червоні краплі. Літери проступили в верхній частині, на «чолі» книги, і склалися у двоє слів.

— Ну то й що? — запитав Бардо Тодол. — Я знаю, як тебе звуть. Адже це я дав тобі ім’я.

Знизу долинув болісний зойк, далі — псячий вереск.

— Мій бідолашний маленький ворог… — пробурмотів Тодол. — Він підійшов настільки близько, майже добрався до мене… Чому ти дивишся на мене так?! — раптом закричав він. — Ти маєш любити мене, адже це я тебе створив!

Око розкрилося ширше, зіниця скосилась набік, і повний невситимого голоду чорний погляд уперся в куток спальні, туди, де поруч із отвором конвеєра лежали піраміда магрилових кубиків.

— Ці ланцюги неможливо порвати. Їх зроблено із загартованого в печі, спресованого магрилу. Такий уже не годився тобі на їжу, надто твердий і міцний. Ніяка сила на світі не здатна зламати ланки. Більше я ніколи не відчиню скрині, ти навіки залишишся в ній.

Маг зачинив віко скрині.

— Неможливо розірвати ці ланцюги, — повторив він. — Я давно не годував тебе. Ти виснажений, «Бардо Тодол»?

Зі скрині долинуло пронизливе рипіння шкіри, й віко відскочило.

Розділ 17
Бардо Тодол

Щелепи пітона майже вперлися в чоло Геба. Порожні очниці, у глибині яких кружляли золотаві спіралі магії, дивилися пильно, заворожували. Жезл не відгукувався, Гебвін не відчував присутності морозяних псів у ньому. Але він все одно залишався зброєю — простим зручним дрюком, який мав на кінці сніжинку з загостреними променями.

Пітон гойднувся назад, потім вперед, паща розкрилася ширше, щоб заковтнути голову Гебвіна, й тоді він з розмаху опустив на неї жезл.

Гострий промінь сніжинки пробив череп, розкришив його — скалки посипалися на підлогу. Сніжинка відгукнулася мелодійним дзенькотом. Гебвін глянув на нерухомий ряд хребців біля своїх ніг і ступнув до Машини.

Стискаючи в руках уламки списа, ельф повз до нього, рятуючись від чудовиська, чиї обриси важко