Андрій Любомирович Войницький - Новини

— Терц! — вигукнув Патрік і потягнувся до гірочки амфетаміну. Майже одночасно з ним і з тим же наміром знявся зі свого місця Віталік.

Раптом я помітив боковим зором якийсь рух — і мало не намочив штани, доки не зрозумів, що воно таке. У кутку на підлозі мовчки лежав здоровенний Штірліц, поклавши кошлату башку на передні лапи. Це було дуже дивно і моторошно, особливо через те, що до тієї хвилини, як я його помітив, пес ніяк не виявляв своєї присутності. Штірліц мовчки перехопив мій погляд, але й надалі лежав нерухомо, наче так і треба. Тільки цього душегуба тут не вистачало! Спочатку Соня Купер зі своїм гламурним шпіцем, тепер ці сталіністи задля якогось біса приволокли сюди Штірліца.

Довелося налити собі ще.

Саме у цей момент у кімнату ввійшов Саша, і коли я побачив його не у тьмяному світлі хирлявих софітів на сцені, а у кімнаті, що була добре освітлена, стало очевидно, що виглядає він дуже кепсько. Саша скидався на живого мерця. Він ще більше спав з лиця, і ця змарнілість разом із блідістю виглядали вкрай хворобливими. Зелені очі наче розширилися і мали ще більш скажений вигляд. Руде волосся було розпатлане, а над губою красувалася якась червона болячка. Він деякий час постояв у дверях, роздивляючись нас, а потім аж надто рішуче пройшов на середину кабінету і одразу, навіть ні з ким не привітавшись, посунув до вікна і почав щось виглядати.

— Як там моя паства? — поцікавився Патрік. Саша не відповів.

— Мені здається, тобі не слід залишати її надовго,— прокоментував ситуацію прес-секретар.

— Саш, нам треба ще! — гукнув Ілля.

Тим часом Нестор зробив собі дві доріжки і почав вдувати.

— Вони мене не розуміють,— відвернувся від вікна Саша.— Майже жоден. Вони не відчувають, що все закінчується!

— Що саме?

— Все це! — викрикнув Саша з несподіваною люттю. Він підійшов до Нестора, навис над ним і раптом важко опустив руку йому на плече. Нестор глянув скоса, але своєї справи не припинив.

— Ти знаєш, що таке земляний пиріг? — спитав Саша невідомо у кого.

— Це щось неїстівне,— відповів пастор.

— Навпаки,— Саша зробив кілька кроків кабінетом і знову зупинився.— Колись давно були такі часи, коли люди тільки його й їли. І не бажали нічого іншого. Люди тоді були подібні богам і жили майже вічно. Кожному було відміряно вісімдесят чотири тисячі років, а вся земля була вкрита земляним пирогом, котрий випускав незрівнянний аромат. Ці люди були настільки схожі на богів, що навіть не потребували їжі! У них не було ані шлунка, ані кишкового тракту, але земляний пиріг пахтів так спокусливо, що комусь із тих перших людей закортіло його скуштувати. Він так і зробив, і йому сподобалось! За ним потяглися й інші, і їм також прийшлося до смаку. Нарешті всі люди на землі скуштували земляний пиріг, і всім без винятку він сподобався, і вони почали його їсти, і багато тисяч років їли лише той земляний пиріг! Тільки те й робили, що їли його, їли і не могли наїстися і зупинитися...

— Давай вгадаю,— іронічно відгукнувся Ілля.— Справа закінчилась тим, що вони з’їли його весь.

— Точно! — підхопив Саша.— Так воно і було! Вони не берегли той пиріг, їм здавалося, що його так багато, що ніхто й не думав, що колись він закінчиться. Навіть думки такої в них не було. Але ж все хороше колись закінчується, тільки лайно нескінченне. І цей сумний день настав! Настав той страшний, лютий, стражденний день, коли на всьому білому світі не залишилося жодної крихти земляного пирога. Ці егоїстичні, жадібні тварюки зжерли його до останньої крихти! І тільки тоді прозріли й осягнули, що протягом тієї вічності, поки вони насолоджувалися земляним пирогом, вони так звикли щось їсти, що вже не здатні обходитися без їжі! В них з’явився шлунок, виріс кишковий тракт, вони почали відчувати справжній голод! Тоді вони почали вирощувати рис, який у порівнянні з божественно солодким земляним пирогом здавався їм суцільною гидотою, але виходу не було — треба ж хоч щось їсти! І ось вони вирощують і їдять той рис, будують стіни, охороняють свої земельні ділянки і відчувають постійний голод, який нічим не загасити. Раніше вони були майже безсмертні, майже боги, а зараз скидаються на тварин і вбивають одне одного за їжу, а тієї їжі стає все менше, і вона все гірша, вона й тінню не скидається на земляний пиріг! Вони крадуть, вони вбивають, вони остаточно зломлені, вони у розпачі! Якісь віковічні діди ще пам’ятають смак земляного пирога, серед них може є і той, хто з’їв останню його крихту, і ночами їм сниться божественний смак земляного пирога. Вони прокидаються голодні та злиденні, і плачуть, і схлипують від зневіри, безнадії і лютого голоду, від якого зводить нутрощі. Рай втрачено! Цей рай вони перемололи власними щелепами, переварили і перетворили на лайно! Нічого подібного, нічого схожого і хоч приблизно настільки ж приємного в їхньому жалюгідному житті більше ніколи не буде! Колись вони жили, а тепер — виживають, маючи лише біль, піт, сльози, різанину між своїми і вічну війну з ворогами заради виживання...

Саша чиркнув запальничкою, і закурив, хоча в приміщенні вже і без цього було досить чадно. У двері раптом постукали, потім у кімнату зайшла невеличка літня жінка в хусточці, сіренькій сукні й салатовій кофтинці. Деякий час вона короткозоро щулилася на Сашу й інших присутніх, далі помітила пляшки і гірку порошку, і на її