Ростислав Феодосійович Самбук - Останній заколот

— Що ви думаєте з цього приводу? — почув запитання Длугопольського.

— Якщо Грунтенко сам поставив на варту Чмеля, й гадати нічого — вони змовилися. Проте на вулиці біля вашої садиби вартував Василь Гундяк… А його навіщо брати у спільники?

— Оце й для мене загадка, — визнав отаман. — Мусимо визнати: пригріли зрадників. Однак жодна революція, жодне народне зрушення не обходилися без зради. Отже, й ми не виняток. Шкода грошей, вони б згодилися, та обійдемося… Уже розвиднилося, осавуле, піднімайте загін, вирушаємо…

Загін вишикувався на площі перед церквою. Вісімдесят шість вершників і дві кулеметні тачанки. Длугопольський проїхав вздовж шереги, пильно вдивляючись в обличчя козаків, зупинився посеред площі, підвівся на стременах і мовив:

— Ми вирушаємо в історичну путь, яка прославить Україну. Будьмо ж пильними й мужніми, ми — нащадки українського козацтва, яке завжди славилося своєю волелюбністю. Клянемося ж боротися до кінця й віддати життя за вільну Україну!

“Клянемося!” — загуло у відповідь, і отаман, радісний і збуджений, рушив з майдану.

Піднялися на горб за ставом, в’їхали у хутір Романів. Хати стояли порожні, лише з-за одного тину визирав цікавий хлопчина, помахав їм услід рукою, а Вовк подумав: чи встиг Никончук? За всіма підрахунками, полк уже вирушив з Бердичева — Петро уявив, як швидко риссю йдуть червоні ескадрони, й наздогнав Длугопольського.

— Треба вислати вперед сторожовий пікет, — порадив. — Якщо не заперечуєте, я з трьома козаками…

— Я вже думав про це. Візьміть Шундяка й Гната Дем’яненка — хлопці жваві й хоробрі, ну, ще когось…

— Ми їхатимемо версти за дві попереду, — пояснив Вовк, — як і належить за статутом.

— Добре, осавуле, що згадали статут. Часи починаються тривожні, й без твердої дисципліни загинемо.

— Триматимемо зв’язок через Шундяка.

— Гаразд, осавуле, з богом!

Тепер Вовк з трьома козаками їхав далеко попереду банди, яка розтягнулася на півверсти: рух стримували підводи з боєзапасом, амуніцією, фуражем та продовольством. Це влаштовувало Вовка — знав, кавполк з Бердичева виступив порожнем, до того ж, виступив раніше, він дістанеться Володарськ-Волинського загодя: матимуть час огледітися, відпочити й влаштувати засідку так, щоб ніхто з бандитів не вислизнув.

Кінь під Вовком був добрий — гнідий сильний жеребець, він підтанцьовував, рвався вперед, і Петрові доводилося стримувати його. Проминули Довбиш і скоро дісталися тракту з Житомира на Новоград-Волинський. За версту від тракту Вовк зупинив патруль на горбочку, з якого далеко проглядалася дорога, підкликав Шундяка:

— Вертайся, Трохиме, до отамана. Ми чекатимемо он там, в ярузі. Передаси: все спокійно, нехай підтягаються.

Длугопольський під’їхав через чверть години. Він був у доброму гуморі: Грунтенкова зрада почала забуватися, ніщо не віщувало небезпеки, погода стояла сонячна, отаман відчував за спиною дихання сотні озброєних людей, і це вселяло в нього впевненість та віру в майбутнє.

Разом з Вовком вони знову вискочили на горб, під яким лежав житомирський шлях. Отаман уважно розгледів його у бінокль.

— Порожньо, — сказав. — Я гадаю, осавуло, перескочити тракт треба в темпі, бачите, ліворуч вибалочок — то одразу до нього, а вже потім на путівець.

— Раніше мають переїхати підводи, — порадив Вовк. — Ми з хлопцями перекриємо тракт за версту з обох боків, а потім наздоженемо вас.

— Не заперечую.

За трактом банда знову розтягнулася на півверсти. На перепочинок не зупинялися, поспішали до села Володарськ-Волинського, за яким у відомому отаманові хуторі мали зупинитися на ночівлю.

Вовк на ходу перекусив хлібом з салом — до Володарськ-Волинського лишалося верст десять, і Петро відчув, як тривога почала закрадатися йому в серце. Раптом щось трапилося з Никончуком? А якщо не встиг у Бердичів, десь затримався, кінь ногу зламав? І зараз банда підтягнеться під Володарськ-Волпнський, а там — нікого…

Погладив гнідого по шиї — ну, чого роз’ятрюватися? Никончук — людина надійна, кінь у нього добрий. А комполку своє діло знає: стоять уже тачанки обабіч їхнього шляху, приготувалися кулеметники, а ескадрони готові до атаки…

Тепер уздовж путівця тягнулися скошені поля. Чорніли пари й зеленіла озимина, а над ними кружляли стривожені граки — кружляли й невдоволено крякали, либонь, засуджуючи людей. Сіли верхи, озброєні, кудись поспішають… А чи не краще запрягти здорових і сильних коней у вози чи плуги, орати й угноювати землю, боронувати, засівати й звозити з ланів снопи пшениці? Звичайно, краще, вирішив Вовк, але не сьогодні. Зараз проллється кров, — тигри не б’ються на смерть один з одним і вовки не б’ються, а люди, що говорять одною мовою, рвуть одне одному горлянки! Чи справедливо це? Невже не можна ужитися під таким бездонним блакитним небом — полишити бойових коней, закопати зброю й пестити молодих, вродливих і ніжних жінок? Дожити до старості, спізнати сенс життя і піти з землі без жалю, знаючи, що твою мудрість успадкував твій же онук?..

Петро знову попестив коня по шиї. Попереду при дорозі з’явилася темна смужка лісу. Вовк випростався в сідлі і роззирнувся довкола. Праворуч поля пішли круто вниз, там починалися іршанські заплави; ліворуч за горбочком уже мають стояти кулеметні тачанки — вони вискочать з укриття, коли банда підтягнеться до лісу, перекриють відступ свинцевою зливою. Вовк зупинив коня, підкликав зовсім ще молодого хлопця з карабіном через плече. Наказав:

— Вертайся, Гнате, до отамана. Разом з Юрком — передасте: все гаразд, усе спокійно… А ми з Шундяком до лісу, за ним — Володарськ-Волинський, ми там за версту чекатимемо. Може, перестрінемо когось, то розпитаємо, що там у Володарську…

Хлопці поскакали назад, а Вовк подивився їм услід і сказав Шундякові:

— Дивись, Трохиме, попереду велике село, аби нічого не трапилося.

— А що трапиться? — запитав безжурно. — Заскочили б до Володарська, порубали сільрадівців, і то втіха.

Петро перехопив Шундяків погляд: і справді потішився б, рубаючи, он як очі запалали, а ти його щойно пожалів… Пустив коня риссю — до лісу лишалося версти дві, не більше.

Дубовий гай стояв обіч дороги — густий і тихий, листя вже почало золотитися, а просто біля путівця жевріли червоним якісь невисокі кущі. Петро зупинив коня і дістав наган. Підвів, та не зміг стрелити Шундякові у спину, гукнув Трохима й, коли той озирнувся, натиснув на гашетку. Встиг помітити здивування на Трохимовому обличчі — хлопець упав коневі на шию, і одразу з лісу вискочили вершники.

Один схопив Шундякового коня за повід, двоє інших наблизилися до Петра.

— Товаришу Вовк? — запитав командир з веселими очима.

— Я.

Командир подав руку:

— Комполку Варивода. Усе гаразд?

— Зараз вони будуть тут.

Варивода дав знак, і червоноармійці, спішившись, відвели