Стендаль - Червоне і чорне

перебувала б із ним у звичайних стосунках, а вона збиралася зробити його своїм коханцем, можливо, — своїм володарем!

«Невідомо, які домагання з’являться в нього, якщо коли-небудь він матиме наді мною владу? Ну що ж, я скажу тоді, як Медея: «І що ж серед жахів таких мені лишилось? Я, я сама!»

Жульєн зовсім не поважає благородства крові, — думала вона. — Більше того, він, мабуть, не кохає мене!»

Нарешті ці жахливі вагання збудили її жіночу гордість. «Все повинно бути надзвичайним в долі такої дівчини, як я!» — скрикнула розгнівана Матильда. Гордість, вихована у ній з колиски, стала на захист доброчесності. Але саме тоді від'їзд Жюльєна прискорив хід подій.

(На щастя, такі характери трапляються дуже рідко).

Ввечері, дуже пізно, Жюльєнові спало на думку вдатись до хитрощів: він наказав віднести в швейцарську свою дорожню важку валізу і доручив це зробити лакеєві, що залицявся до покоївки мадемуазель де Ла-Моль. «Може, цей маневр нічого не дасть, — подумав він, — але, якщо він вдасться, Матильда подумає, що я виїхав». Він заснув, дуже радий з цієї вигадки. Матильда не склепила очей цілу ніч.

Наступного дня рано-вранці Жульєн вийшов з дому, не помічений ніким, але повернувся до восьмої години.

Як тільки він зайшов у бібліотеку, мадемуазель де Ла-Моль з'явилась у дверях. Він передав їй свою відповідь. Він подумав, що треба їй щось сказати, принаймні важко було вибрати зручнішу нагоду, але вона не захотіла слухати його і зникла. Жульєн був дуже радий цьому, бо не знав, що їй казати.

«Якщо все це не гра, наперед погоджена з графом Норбером, ясно, що мої сповнені холодності очі запалили примхливе кохання в цій знатній панночці. Я був би надто дурним, якби дозволив собі коли-небудь захопитися цією довготелесою білявою лялькою». Це міркування зробило його холоднішим і розсудливішим, ніж будь-коли.

«В цьому бою, що зараз готується, — додав він, — її дворянська гордість буде своєрідним пагорбом — військовою позицією між нею і мною. Ось тут і треба маневрувати. Я зробив дурницю, залишившись у Парижі; відкладаючи від'їзд, я принижую себе і наражаюсь на небезпеку, якщо все це гра. А чим би я ризикував, якби виїхав? Я б насміявся з них, якщо вони сміються з мене. А коли її почуття до мене щире, воно б зросло в стократ».

Лист мадемуазель де Ла-Моль так потішив марнославство Жюльєна, що хоч він і посміювався з того, що з ним трапилось, та все ж у захваті забув серйозно обміркувати, яким доречним був би його від'їзд.

На своє нещастя, він був надзвичайно чутливий до власних помилок. На цей раз він так засмутився, що вже майже не думав про надзвичайну перемогу, яка передувала цій маленькій невдачі, коли раптом десь о дев'ятій годині мадемуазель де Ла-Моль знову з'явилась у дверях бібліотеки, кинула йому лист і зникла.

«Це, здається, буде роман у листах, — сказав він, підіймаючи її записку, — Противник зробив фальшивий хід, я повинен виявити холодність і доброчесність».

Від нього вимагали рішучої відповіді з такою погордою, що він тільки засміявся. Він дозволив собі приємність пустотливо розводитися на двох сторінках про тих осіб, що, на його думку, хотіли з нього поглузувати, і закінчив лист, повідомляючи в жартівливих виразах, що виїжджає завтра вранці.

Закінчивши лист, він подумав: «Передам його їй у саду». Він вийшов у сад і глянув на вікно спальні мадемуазель де Ла-Моль.

Вона була на другому поверсі, поруч з апартаментами маркіза, але над ними були великі антресолі.

Другий поверх був такий високий, що Жюльєна, коли він походжав з листом у руці по липовій алеї, не можна було помітити з вікна мадемуазель де Ла-Моль, бо його ховали густі підстрижені крони лип. «Та що це я! — з досадою подумав Жюльєн. — Знов необережність! Якщо все це задумано, щоб з мене поглузувати, то ходити тут з листом в руці — це тішити ворогів!»

Кімната Норбера була саме над кімнатою його сестри; отже, якби Жульєн вийшов з-під склепіння, утвореного підстриженим гіллям лип, граф і його друзі могли б стежити за кожним його рухом.

Мадемуазель де Ла-Моль з’явилась біля вікна. Він показав їй ріжок листа; вона кивнула головою. Жюльєн негайно побіг до себе і раптом на головних сходах зіткнувся з прекрасною Матильдою, яка спокійнісінько вихопила з рук лист і глянула на нього усміхненим поглядом.

«Скільки почуття було в очах сердешної моєї пані де Реналь, — подумав Жюльєн, — коли вона наважувалась взяти від мене лист навіть після того, як ми півроку були близькі! Здається, ніколи в житті не дивилась вона на мене такими усміхненими очима».

Він не пробував довести свою думку до кінця і знайти їй пояснення; може, він засоромився дріб'язковості своїх міркувань. «А проте яка відмінність, — мимоволі думав він, — у вишуканості ранкового вбрання, у витонченості манер. Людина з гарним смаком, побачивши мадемуазель де Ла-Моль на відстані тридцяти кроків, одразу вгадає, яке становище вона посідає у вищому світі. Ось що можна назвати безперечною гідністю».

Жартуючи таким чином, Жюльєн, проте, не наважувався признатись сам собі у такій думці: пані де Реналь не довелось жертвувати заради нього маркізом де Круазнуа. Єдиним його суперником там був тільки отой підлий супрефект пан Шарко який називав себе де Можіроном, бо нікого з справжніх Можіронів вже не лишалося в живих.

О п'ятій годині Жюльєн одержав третього листа, його йому кинули з порога бібліотеки, і мадемуазель де Ла-Моль знову зникла. «Що за манія листування! — сказав він собі, сміючись, — адже так просто можна було б поговорити усно! Ворог хоче мати мої листи, це ясно, і якнайбільше! — Він не поспішав розпечатувати одержаного листа. — Знов якісь красиві фрази», — у думав він. Але, прочитавши, він зблід. Лист містив усього кілька рядків:

«Мені треба поговорити з вами; я мушу з вами говорити сьогодні ж увечері; коли проб'є першу годину після півночі, виходьте в сад. Візьміть велику драбину садівника біля колодязя; підставте її до мого вікна і підніміться до мене. Ніч буде місячна, але байдуже».

XV. ЧИ ЦЕ НЕ ЗМОВА?

Ах, як нестерпно тягнеться час між великим задумом і його здійсненням! Скільки марних страхів! Скільки вагань! Поставлене на карту життя! І навіть незмірно більше — честь!

Шіллер

«Справа стає серйозною, — подумав Жюльєн, — і щось уже занадто ясною, — додав він, поміркувавши. — Як! Ця красуня може розмовляти зі мною в бібліотеці, слава тобі господи, зовсім вільно; маркіз ніколи сюди не заходить, боячись, щоб я йому не підсунув