Світлана Талан - Оголений нерв

— Що поробиш? — сказав він так, ніби звертався лише до Геннадія. — Ми виконуємо наказ.

— Можете їхати! — дозволив новенький після того, як Змій мовчки махнув рукою.

Машини, лавіруючи поміж бетонними плитами, повільно проїхали повз численні окопи, вириті в піску обабіч дороги.

З кладовища спочатку заїхали в церкву, а потім марно з годину кружляли вулицями міста в пошуках працюючої їдальні чи кафе — все було зачинено. Нарешті знайшли кафе без звичної таблички «Зачинено. Ми не працюємо», замовили поїсти, пиріжки та по сто грамів горілки.

— Можна було вдома щось приготувати, — невдоволено сказав Валерій, хильнувши горілки.

— Можна, але я стомилася, ноги гудуть, а до Іванни не додзвонишся, — пояснила Настя. — І що то за робота, коли потрібно працювати з ранку до ночі і не можна матері відкритися.

— Значить, така мати, що їй рідна донька не довіряє, — дорікнув чоловік.

— Можливо, — сказала тихо Настя, — але у неї є батько, який також нічого не знає про життя своєї доньки.

— Я поговорю з нею, і вона мені все розкаже, а от твої родичі, — Валерій випив горілку з чарки Насті, — взагалі дивні: то молодша Бидлота зникає на три роки, то старша кудись поділася.

— Люди, — звернувся до подружжя Вадим, побачивши, що назріває сварка, — тихіше, спокійніше, ми не на гулянці в ресторані, а на поминальному обіді.

Настя мовчки взяла пиріжок з повидлом, відкусила, запила компотом. Валерій знову зробив їй боляче. «Навмисно чи ні?» — подумала Настя і подивилася на чоловіка. Валерій з апетитом наминав пиріжок.

Розділ 59

«Бермудський трикутник» — так іноді, ще до війни, називали мешканці простір, утворений із трьох «зрощених» між собою міст Рубіжного, Сєвєродонецька та Лисичанська. Українські війська підійшли впритул до Рубіжного, оточили «Бермудський трикутник» Донбасу з трьох боків, утворивши продовгувату частину окупованої території, яку мешканці одразу ж охрестили «пальцем» за схожість на мапі з відстобурченим великим пальцем руки. «Палець» залишався з’єднаним з окупованою терористами територією за Лисичанськом в бік траси Бахмутка, що з’єднувала місто з Луганськом. Щодня бої точилися під Рубіжним з одного боку і під Лисичанськом з боку Сіверська.

Тільки починалися обстріли, мешканці будинку виходили на балкони, щоб на слух визначити, з чого стріляють і звідки — з боку Варварівки чи Лисичанська. Постійно точилися розмови про те, коли вже «відріжуть палець» і звідки буде вестися наступ українською армією. Майже всі були впевнені, що в першу чергу війська підуть на Лисичанськ, враховуючи географічне та стратегічне розташування міста. Місто розляглося вздовж річки Сіверський Донець на дуже високому пагорбі розміром приблизно десять кілометрів завдовжки і два-три завширшки. Лисичанськ, на відміну від молодого Сєвєродонецька, — старе місто, в якому поруч із приватними будинками височіють багатоповерхівки. Більшість нових житлових будинків на п’ять та дев’ять поверхів розміщені в центрі міста та на околиці в його південній частині. Цей район розмістився на окремому пагорбі завдовжки до трьох кілометрів, з густою забудовою, і мав назву РТІ[16], решта Лисичанська — приватний сектор. Висота пагорбів мала велике стратегічне значення: з Лисичанська Сєвєродонецьк і Рубіжне видно як на долоні, до того ж на лисичанських пагорбах здіймалися конуси териконів. Тому, за припущеннями, війська мали би передусім піти на звільнення Лисичанська, щоб відсікти «палець» і взяти терористів у кільце. Лисичанськ контролював Олексій Мозговий зі своїми бійцями загону «Примара». Подейкували, що його бойовики наймобільніші і найкраще озброєні з усіх бандформувань. Місто з усіх боків оточене добре укріпленими блокпостами. Кілька сотень козаків і кадирівців, які прибули на підмогу Мозговому, розмістилися в санаторіях, розташованих вздовж річки, а база техніки з полігоном для навчань розташувалася на території заводу «Пролетарій».

Настя завжди любила дивитися на Лисичанськ зі свого балкону. Праворуч тягнувся зелений пагорб, де внизу, серед дерев, губилися приватні будинки, вище — білі багатоповерхівки, а на самому вершечку пагорба зіп’ялися найвищі споруди. Терикони, здалеку дуже схожі на єгипетські піраміди, впираються верхівками у саме небо. З балкона не було видно розмежування двох пагорбів, тому район РТІ зливався з іншим районом Лисичанська в один суцільний масив.

Навесні Лисичанськ вкривався ледь рожевою піною від цвіту абрикос. Ці невибагливі плодові деревця росли всюди у посадках, але стільки, як на пагорбах, їх ніде не було. Випадали неврожайні на абрикоси роки, а Лисичанськ чомусь ці дерева так полюбили, що плодоносили тут щороку, і містяни продавали їх не на кілограми, а на відра. Але Настю зараз не тішив урожай абрикос і не милували око пейзажі праворуч — вона думала про те, що українським військам буде дуже важко взяти висоту, яка наїжачилася дулами потужної артилерії.

З протилежного боку від Сєвєродонецька лисичанські пагорби мали менш круті схили. Страшно навіть подумати, що станеться з усіма мешканцями «трикутника», якщо хоча б один снаряд влучить у цистерну з аміаком на «Азоті». А може так статися, бо завод простягнувся між двома містами на кілька кілометрів. Нещодавно українські канали сповістили, що з «Азоту» вивезли всі цистерни із небезпечною хімічною речовиною. Але знайома, яка там працювала, розповіла, що аміак ніхто нікуди не вивозив, він як був, так і є у цистернах.

Небезпек навколо вистачає, бо куди не кинь оком — хімічні заводи. Взяти хоча б нафтопереробний, де у нафтопроводі вже закачана нафта і велика кількість ємностей з небезпечними речовинами, які теж несуть загрозу при пожежі. У Рубіжному ще більш небезпечним є завод «Зоря», де виробляється вибухова речовина тротил. Один невірний постріл — і спустошаться три міста, а у мешканців нема навіть протигазів, люди не проінструктовані і зовсім не мають уявлення, що робити у таких випадках. А вибухи щодня й щоночі частішали і ставали все гучнішими.

— Тьотьо! — Настя почула внизу дитячий голос.

Їй двома руками привітно махали близнюки Саша і Паша. З півроку тому їхні батьки придбали квартиру в третьому під’їзді, тож хлопчаки часто гуляли у дворі і Настя навесні з ними познайомилася.

— Вітаю, Кульбабки! — крикнула їм Настя і також помахала.

Шестирічні хлопчики були копіями одне одного: веселі, жваві, синьоокі, з дрібним ластовинням на носі і з білявими кучерями. Вітри роздмухували м’яке дитяче волосся і їхні голівки ставали схожі на пухнасті кульбабки після цвітіння, тому Настя близнюків назвала Кульбабками. Крім того, вона ніяк не могла второпати, хто з них Саша, а хто