Світлана Талан - Оголений нерв

це не вкладається у голові, але ти? Вона ж тебе на руках носила, пестила, доглядала, чекала на тебе, а ти тільки приїхала — і побігла бити беззахисну вдову. Як можна?

— Знаєш, що я тобі скажу, сестро? — Ніна уважно подивилася сестрі в очі. — Останні три роки мене багато чого навчили. Зокрема, я зрозуміла, що за своє місце під сонцем потрібно боротися, а яким методом — неважливо, іноді потрібно переступити не тільки через себе, а й через близьких тобі людей. Знаєш, для чого? Щоб від них не падала тінь на те місце, яке ти обрав для себе.

Такою сестру Настя ще не бачила. Чужа, зла, жорстока, зовсім не та, якою була раніше, на яку вони з мамою так чекали, за якою лили сльози і молили Бога про її повернення додому.

Зайшов у хату Геннадій і сповістив:

— Щойно телефонувала Марійка. Баба Дуня… вона померла.

— О, Господи! — зітхнула тяжко Настя. — Потрібно кидати роботу і їхати поміняти долари, поки ринок не розійшовся.

— Марійка сказала, що нічого не потрібно — бабця залишила на свої похорони п’ять тисяч гривень, одяг собі, якісь там хусточки, рушники і все таке.

— Я теж поїду, — сказала Ніна, витерла руки маминою хусткою і пожбурила її у відро зі сміттям.

Розділ 58

На похорон поїхали двома автівками, за кермом «форда» був Геннадій. Він взяв з собою Льоню, «опель» повела Настя, бо Валерій іще був напідпитку. До них приєднався Вадим, а ось Алісу кликати на поміч Настя не стала. На першому блокпосту бойовиків Настя не на жарт розхвилювалася. Вони довго оглядали мікроавтобус, у Геника поцікавилися, чиє авто.

— Виходить, що не твій «форд»? — чоловік у камуфляжній формі з неприхованою цікавістю обдивився автівку.

— Так, не мій, — підтвердив хлопець.

— А чому ти не з нами? — примружив чоловік очі. — Чому не воюєш за свою свободу?

— Та я й у армії не був на службі за станом здоров’я.

— По тобі не видно, що ти хворий, — дорікнув чоловік. — Чув про наказ Голови Луганської Народної Республіки номер один, пункт п’ять?

— Не чув. Звідки я можу знати, коли потрібно копійку заробити, а роботи немає, — трохи підіграв він бойовику.

— Так ось, — чоловік зупинився перед хлопцем, тримаючи на грудях напоготові автомат, — згідно з цим наказом, почалася мобілізація чоловічого населення віком від вісімнадцяти до п’ятдесяти років до лав Армії Південного Сходу. Скільки тобі зараз?

— Двадцять два, — сказав хлопець. — Взагалі-то, ми поспішаємо на похорон, померла наша бабця, а зараз літо, спека, самі розумієте.

— Сумна подія, розумію, — кивнув бойовик.

— Позаду в «опелі» мої батьки, вони також туди направляються.

Чоловік махнув рукою, даючи наказ пропустити автівку і підійшов до другої.

— Кажете, мати померла? — спитав він Настю, перевіряючи паспорти.

— Так, — підтвердила вона і не стала уточнювати.

— Відкрийте багажник, — наказав він.

Настя виконала вимогу і помітила, як зупинився погляд бойовика на кількох пляшках горілки, які прихопила вона з собою на поминки. Вона дістала одну пляшку, подала чоловіку.

— Візьміть, — сказала вона, — пом’янете нашу бабцю Дуню.

— Дякую! — чоловік живо схопив пляшку і засунув у пазуху. — Нехай їй земля буде пухом. Пропустіть! — наказав він, і Настя з полегшенням зітхнула.

Поки дісталися села, багажник спорожнів на три пляшки горілки, буханець хліба та палку напівкопченої ковбаси. Марійка подбала про все, і бабця вже лежала в труні, вбрана у все новеньке. На кухні снували сусідки, готуючи поминальний обід.

— Вона померла тихо, — розповіла Марійка Насті, — прилягла відпочити і не прокинулася. Баба Дуня залишила на вас заповіт, він у мене, ось її гроші, — дівчина передала папери та «похоронні» заощадження бабці. — Вона просила поховати її у Вороновому, на кладовищі поруч із її батьками, то я не знаю, як бути, вирішувати вам.

— Ми виконаємо її прохання, — сказала Настя. — Поховаємо на Воронянському кладовищі, я залишу продукти і гроші, щоб ти поминки організувала на місці, бо тут залишаються люди, які її знали.

— Добре, — погодилася дівчина. — Ви дозволите мені пожити тут кілька днів, поки я не знайду інше житло?

— Можеш жити мінімум півроку, — сказала їй Настя, — заповіт набере чинності за шість місяців, то нам ще й краще, щоб ти жила в цій хаті. Будинок буде під наглядом, тож «добрі» люди не розберуть його по цеглині.

Геннадій зателефонував Денису і попросив, щоб той організував копання могили. Після обіду труну поставили в мікроавтобус, пов’язали хусточки та траурні стрічки на дзеркала автівок, забрали віночки, і скромна похоронна процесія вирушила в путь.

Кілька блокпостів вони проїхали без затримки — їх пропускали одразу після того, як бачили труну, проте на останньому, неподалік кладовища, у Метьолкіному, автівки почали ретельно оглядати. Геннадій вийшов з мікроавтобуса, відкрив ззаду дверцята і відчув на собі чийсь погляд. Він повернувся і зустрівся поглядом з Іваном. Хлопець стояв неподалік, у формі, як годиться, з георгіївською стрічкою на грудях і на автоматі. Геннадій так просвердлив його осудливим поглядом, що той не витримав і опустив очі.

— Може, нехай їдуть? — Іван звернувся до високого чоловіка з балаклавою на обличчі. — Вони ж везуть покійника.

Чоловік у масці із зображенням змія не подав голосу, лише заперечно похитав головою. Третій бойовик підтюпцем підбіг до машини. Було помітно, що він новенький, бо ще не мав зброї і намагався вислужитися.

— А ми не знаємо, що ти везеш у труні, — сказав він. — Може, покійника, а можливо і зброю. Звідки ми знаємо, що ти не укроп? Відкривай труну!

— Ви зовсім з глузду з’їхали, — не втрималася Настя. — Невже не видно, що тут вінки, траурні стрічки…

— Цить, бабо! — заверещав новоспечений бойовик. — Виконуйте наказ!

Геннадій попросив матір повернутися у легковик, а сам заскочив у салон мікроавтобуса, зняв кришку домовини.

— Дивіться! — сказав він, поглянувши на Івана, який стояв опустивши голову. — Тільки всі підійдіть і перевірте! Можете навіть торкнутися і перевірити, чи бабця, бува, не жива, а то дивись підведеться, а під покривалом у неї автомат. Чому стоїте? Перевіряйте! Ви ж цього хотіли?

— Хлопці, підійдіть подивитися! — покликав бойовиків новенький.

Іван також