Світлана Талан - Оголений нерв

Може, ввечері вип’єте з Ніною? — сказала Настя вдома чоловіку. — Сестра просила допомогти їй поклеїти шпалери, тож збираюся сьогодні поїхати в село.

— Можете обійтися без мене? — огризнувся він. — Нехай Геник допоможе, бо тільки й знає, що ночами по бабах вештатися, а вдень спати.

Перед поїздкою Настя попросила сина повести її до Жанни, подруги Іванни. Хлопець неохоче погодився, і вже за півгодини вони стояли перед дверима квартири, де мешкала дівчина у своєї подруги. Настя довго тиснула пальцем на дзвінок, але ніхто не відчиняв. Поверталася додому сусідка з рудим котиком на руках, зупинилася біля своїх дверей і оцінююче подивилася на Настю.

— Доброго дня вам, — привіталася Настя. — Ми не помилилися, тут живе Жанна?

— Не вона одна, — сказала жінка, — тут дві лахудри живуть, ще й дитина є в однієї.

Настю боляче різонуло прикре слово на адресу її доньки, але вона стримано проковтнула образу і поцікавилася, де можна знайти хоча б одну з них.

— Я за ними не слідкую, — повагом промовила жінка і попестила коту спину, — але одна з них з дитиною гуляє в сусідньому дворі біля пісочниці.

Настя з сином вийшли з будинку і подивилася на балкон третього поверху, де була квартира Жанни. На балконі сушилася випрана білизна. Серед багатьох дитячих речей Настя помітила курточку захисного кольору, напевно, ту, яку приходила додому прати Іванна.

Жанну вони таки знайшли за рогом будинку, вона сиділа на лавці біля пісочниці, де грався з машинкою її син.

— Ви Жанна? — спитала Настя жінку. — Я мати Іванни, а це її брат.

— Я його знаю, — відповіла Жанна. — Що ви хочете?

— Я хочу зустрітися зі своєю донькою.

— А я тут яким боком? — не дуже люб’язно промовила жінка. — Зустрічайтеся, я ж не забороняю.

— Де вона працює? Я можу сходити до неї на роботу.

— Якщо Іванна вам сама не сказала, де влаштувалася на роботу, то чому я повинна розповідати? Самі спитайте в неї.

— Вона мені не каже, — зітхнула Настя, — тож я хочу від вас дізнатися.

— Та відчепіться ви від мене! — кинула грубо. — Я вам нічого не винна!

— Мамо, — Геннадій потяг її за руку, — ходімо звідси, розмови не вийшло, тож не будемо марнувати час.

З неприємним осадом на душі та у здогадках Настя вимушена була піти. Про таємничу роботи доньки вона знову нічого не дізналася, але камуфляжний одяг чомусь не йшов з голови.

Розділ 57

Настя переступила поріг батьківського будинку — і її серце облилося кров’ю. Ніна вже поздирала зі стін старі шпалери, і серед купи сміття лежав календар мами із зображенням коня, а поруч — мамина хустка, яка була за ганчірку.

— Щось не так? — запитала Ніна, помітивши збентеження сестри.

— Навіщо ти викинула мамин календар? — сказала Настя. — Вона повернеться додому і їй буде неприємно.

— Я куплю новий! Не переймайся!

— Їй сподобався саме цей, — Настя підняла календар. — Трошки підклею, а потім почепимо на місце. Настя протерла долонею пил. — І хустка була її улюбленою.

— Я куплю їй кращу, — весело мовила Ніна. — Це зараз я без копійки і в боргах, а були часи, коли гроші муляли в кишенях. Віриш чи ні?

— Вірю, — розгублено сказала Настя і почала перевдягатися.

Сестри відправили Геника на город рвати бур’яни, а самі заходилися клеїти шпалери.

— Ніяк не можу забути Москву, — розповідала Ніна, намазуючи шпалери клеєм, — весь час перед очима стоїть. Дивовижне, неймовірне місто! Не моя батьківщина, але воно стало мені рідним. Навіть не знаю, як я тут буду жити і чи звикну взагалі?

Насті були неприємні такі розмови, тому вона перевела на іншу тему і поцікавилася, коли повернеться Володя.

— Уже скоро, — відповіла сестра, — документи про звільнення підготують, і приїде. Я так за ним скучила! Потрібно його вдягти, взути, відгодувати, а я ще не маю роботи.

— Я переберу одяг Геника, там є хороші речі, які йому малуваті вже. Є і джинси, і светри, і сорочки, і навіть дві нові неношені футболки, — сказала Настя. — Тож на початок буде що вдягнути, залишиться придбати лише взуття.

— Це добре. Якби ж я знала, що таке зі мною трапиться, то припасла б грошенят, поки добре заробляла.

— Не переймайся, ніхто не знає, що з ним буде колись. Усе буде добре!

— Якби ж то! — зітхнула Ніна. — Чула про фільтраційні табори?

— Навіть не хочу говорити про ту дурню.

— А про поранених українських солдат?

— Що саме?

— Чула, скільки їх пропадає безвісти?

— Так. Війна йде, то все є, і полон, і зниклі безвісти.

— Уже достеменно відомо, що поранених солдат забирають і вивозять. Знаєш, куди?

— У госпіталі та лікарні. Куди ще можна?

— Їх забирають на органи, — Ніна вирячила очі. — Уявляєш? Мати чекає на сина, а на ньому хтось наживається, продаючи його органи за кордон. І знаєш, хто за цим «бізнесом» стоїть? Керівництво України!

— Це вже занадто! — розсміялася Настя. — Що не день, то нова казка-жахачка! Хто їх вигадує? Російські канали?

— Можна подумати, що українські всю правду кажуть, — ображено сказала Ніна. — Взагалі їх зараз нема, то й добре.

— У нас є! — похвалилася Настя. — Геник купив антену, установив її на балконі, тож вона ловить деякі канали українського телебачення.

— Дивитеся брехунів?

— За кількістю і якістю брехні російські ЗМІ потрібно вже давно занести в книгу рекордів Гіннеса. Ти мені краще скажи, сестричко, як ти могла таке вчинити із нашою сусідкою?

— Що ти маєш на увазі? — спитала Ніна, закінчивши водити валиком по приклеєній шпалері.

— Як ти могла підняти руку на тітку Дусю?

— А ти знаєш, що вона надумала? Повісила український прапор!

— Знаю. Усе правильно вона зробила. Ми живемо в Україні, тож вона повісила прапор своєї держави.

— І не подумала, що завтра сюди прийдуть ополченці, і ми всі будемо винні. Ти знаєш, що за прапор розстрілюють?

— Не тебе ж розстрілюватимуть, — зауважила Настя.

— Навіщо спокушати долю?

— Я зрозуміла б інших, які пішли на розправу, хоча й