Андрій Юрійович Курков - Гра у відрізаний палець

На якийсь час він забув про існування Ніка, що сидів поруч. Літак піднімався все вище, але гори не опускалися вниз, відстань між ними і літаком немовби й не збільшувалася, ніби вони піднімалися в небо одночасно.

Кругловида стюардеса-туркеня запропонувала турецького червоного вина з великої літрової пляшки. Віктор кивнув. Нік теж. Цей кивок нагадав Віктору про Ніка. Повернув у реальність. І тут же реальність підкинула два запитання: як там Іра і Яночка і чи знайшли хлопців…

Пальці доторкнулися крізь тканину куртки до мобільника, що лежав у кишені.

Віктор подумав, як усе-таки він розраховує на допомогу цієї мильниці, здатної говорити голосом Георгія. Ось і зараз було б добре, якби задзвонив телефон і повідомив щось Віктору.

Покосував поглядом на Ніка, що спокійно попивав вино.

Попереду з’явилася друга стюардеса, що штовхала металевий візок із обідніми тацями.

Віктор облизнувся.

Чи то турецьке вино розбудило відчуття голоду, чи він дійсно був голодний.

Мовчки з’ївши запропонований обід, вони продовжували думати кожен про своє.

Нік намагався розібратися в собі, у своїх почуттях. Виникла впевненість у тому, що і дружина, і син залишилися живі, породжувала нові запитання. Його хвилювало, навіщо Івану Львовичу знадобилося повідомляти про загибель дружини і сина? Це здавалося чимось абсолютно нелогічним. Але Нік розумів, що в такій справі, як і в армії, за всякою уявною нелогічністю стоїть або ідіот, або чітко прорахований результат. У справі, в яку його втягнули, ідіотів бути не могло.

Згадалися дні, коли пролунав цей телефонний дзвінок. Він пролунав після того, як Нік поспілкувався з Уберкрафтом. Говорили вони тоді про Сахна і, здається, про те, що Сергію треба було підкинути піґулку. Тобто йшлося про вбивство Сахна. Нік прекрасно пам’ятав свої почуття, свої думки на той момент. Він не збирався вбивати Сергія. Він просто сподівався, що той не повернеться. Може, дзвінок Івана Львовича мав відіграти якусь роль у цій справі? Може, він розраховував, що Нік, почувши про загибель сім’ї, набагато легше зважиться на вбивство напарника, що вийшов із-під контролю?

Нік здвигнув плечима.

Віктор озирнувся на нього. У його очах, на його язиці теж крутилося запитання, яке він уже кілька годин хотів задати й одночасно боявся вимовити, не знаючи не лише відповіді, але навіть можливої реакції Миколи Ценського. Віктору хотілося ще раз запитати про генерала Броницького, про його смерть.

Йому здавалося, що Нік усе-таки мусив щось знати.

Дивним чином саме у зв’язку з цим бажанням у пам’яті виникла зовсім недавня фраза Георгія про те, що Нік уже не потрібен, що він свою справу зробив. І хоч потім Георгій признався, що це був жарт, але в кожному жарті є частка того, що вважається правдою.

Якщо Георгій так говорив, значить, справа Броницького вже яйця виїденого була не варта, або ж Микола Ценський був тут дійсно ні до чого. Але ж не від Георгія він отримав фотографії Ценського і Сахна. Рефат, людина дуже серйозна, сам сказав, що Микола і Сахно були виконавцями, яких мали позбутися за кордоном, спочатку організувавши їм втечу та безпечний коридор до Німеччини.

Гори внизу стали нижчими. З’явилися в деяких місцях пологі схили, що зеленими язиками спускалися в рівнини.

Потім блакитне полотно Середземного моря засунуло гори назад, у пройдений, проминулий пейзаж. Виднілися крапки шхун і човнів. Живе гойдання, помітне навіть із цієї висоти. Хоча висота явно зменшувалася. Літак повільно знижувався.

Спалахнуло табло з намальованим ременем.

Попереду показалося льотне поле без єдиного літака та посадочна смуга.

Віктор опустив руки на коліна й ліктем відчув коротку пробірку з пальцем Броницького, що лежала в правій кишені штанів. Губи на мить скривилися. Він уявив собі раптом, що митники знаходять цю пробірку. Що тоді він скаже? Як пояснить? Рятівним нагадуванням сплив той факт, що він не знає жодної іноземної мови. Але ж разом із ним летить професійний перекладач, чия допомога в такій ситуації може виявитися дуже недоречною!

Але митниця пропустила Віктора й Ніка без питань. Питання поставили на перевірці паспортів. І добре, що задали!

– Візу в паспорт чи окремо? – переклав запитання турецького офіцера Нік.

– Окремо, окремо! – квапливо відповів Віктор, згадавши телефонну інструкцію Георгія.

Заплативши по десять доларів за кожну візу й отримавши печать на аркушику білого паперу, вони пройшли далі, рухаючись за стрілками на підлозі зали прильоту.

Стрілки вивели їх до нечисленного натовпу тих, що зустрічають.

Віктор пробігся очима по трьох табличках, що виднілися з різними написами. Відразу вирізнив одну, на якій було написано «Zensky, Sluzky».

Низенький турок, який тримав цю табличку, зрадів, коли перед ним зупинилися двоє прибульців. Одразу повів їх до виходу зі скромної одноповерхової будівлі аеропорту.

Турок виявився водієм восьмимісного лімузина. Всадовивши Ніка й Віктора, він зачинив за ними дверці, й машина безшумно рушила.

– Бачиш, як зустрічають! – не втримався від коментаря Віктор.

Нік кивнув.

Вони їхали по гладенькому асфальту шосе. Обабіч дороги тягнулася рівнина – ні сіл, ні містечок. Із поодиноких машин, що траплялися на дорозі, майже всі виявлялися такими ж лімузинами.

– Слухай, він, здається, не по тій стороні їде! – заклопотано мовив раптом Нік.

– А ти скажи йому, а то ще вріжемося! – порадив Віктор.

У відповідь на запитання водій розсміявся й ламаною англійською пояснив, що Кіпр – країна лівостороння.

– Авжеж, вони ж були англійською колонією, – згадав Нік.

Хвилин через сорок дорога поповзла вгору, в гори. Далі побігла по іншому схилу довгого гірського хребта, за яким блищало на сонці море.

Між морем і хребтом густо росли дерева, виднілися будинки.

Через якийсь час лімузин зупинився перед білою бетонною коробкою будівлі. На її даху півметровими синіми літерами прочитувалася назва «Altinkaya».

Водій провів Віктора й Ніка всередину. Там їх зустрів інший турок – Самві, – що виявився хазяїном цього невеликого туристського комплексу.

Вони пройшли наскрізь бетонну будівлю і вийшли з іншого боку на широкий двір, у центрі якого був басейн. Між квадратом басейну і двоповерховими котеджами, що вишикувалися фасадом до нього зусібіч, красувалися порожні смугасті шезлонги.

Нік відчув, що йому душно в «дутій» куртці. Сонце тут не лише світило, але й гріло.

Самві відчинив для них один із котеджів, показав, де душова, туалет. Віктор помітив маленьку двоконфоркову плитку та холодильник. Попросив Ніка запитати: чи мусять вони тут самі готувати.

– Навіщо, у нас чудовий рибний ресторан, – відповів Самві. – Але якщо хочете, магазинчик за триста метрів у бік Кіренії, просто край дороги.

Коли Самві, залишивши їм ключі від котеджу, пішов, Віктор