Марина та Сергій Дяченко - Vita Nostra

що тут, у невеликій чотирнадцятій аудиторії для всіх вистачило місця. Я ж правий — усі тут? Не треба робити переклик?

— Усі. — Костя мигцем оглянув ряди. Група «А» третього курсу сиділа за столами, як за партами, з відкритої кватирки тягло морозяним холодом, а батареї шпарили так, що над ними тремтіло повітря.

Стерх посміхався. Його гостре підборіддя майже торкалося строкатої краватки, зав’язаної м’яким романтичним вузлом. Чорний костюм відстовбурчувався на спині. Сашку завжди мучило питання: чому Стерх носить крила в людській подобі?

На відміну від Портнова, Стерх колись був людиною, але дуже, дуже давно. Тепер він був сполукою з двох понять. Два полюси, два енергетичні потоки перепліталися, керовані однією волею. Імовірно, крила були даниною здвоєній природі. Можливо, настільки складний організм небезпечно піддавати додатковій метаморфозі. А може, це була примха. Чи щось інше, недоступне Сашчиному розумінню.

Те, що Портнов називав «емоційною пам’яттю», ніяк не бажало слабшати. Не знати чому, але Сашці було приємно усвідомлювати, що Стерх колись був людиною. Хоча те, на що він перетворився з роками, було настільки ж далеке від людської природи, як електронний мікроскоп від черепахового гребеня.

— Навіщо я зібрав вас, друзі? Сьогодні тринадцяте грудня, це означає, що до іспиту залишився рівно місяць. Цей час вимагає від вас усіх ваших сил. На жаль, іспиту не можна перездавати — вам дається єдина спроба.

Сашка сиділа біля вікна, скоса поглядаючи на засніжену вулицю. З настанням холодів Стерх заборонив їй літати ночами. У відповідь на палкі заяви, що вона зовсім не боїться морозу, здивовано знизав плечима: «До чого тут мороз, Сашенько? Зараз у вас таке навантаження, так багато роботи! До того ж відбитки босих ніг на білих дахах — це неестетично!»

Над Сакко і Ванцетті великими пластівцями кружляв сніг.

— Сьогодні я розповім вам докладно, як проходитиме іспит. Це допоможе вам у вирішальний момент не розгубитися й бути готовими до випробування. Отже, тринадцятого січня рівно опівдні ми всі — групи «А» та «Б» — заходимо в актову залу й розсідаємося. Знайомимося з екзаменаційною комісією. Не хвилюємося, не нервуємо, з собою в нас нема нічого — в жодному разі ніяких папірців, ручок… Нічого! Голова комісії називатиме імена. Ті, кого він назве, піднімаються на сцену, беруть екзаменаційний листок і розписуються за нього у відомості. Усього завдань три: перші два типові, третє індивідуальне, дібране для кожного відповідно до його майбутньої спеціалізації. У процесі його виконання ви закінчитеся як люди й почнетеся як Слова. Ви вперше пролунаєте, мої любі, а це вартує дорого.

Стерх оглянув аудиторію, начебто бажаючи побачити захват на звернених до нього обличчях. Ніхто не посміхався, всі дивились напружено й уважно, як уболівальники на штрафний удар у ворота улюбленої команди.

— Ви не повинні звертати уваги на різкі зміни вашого стану, часу, простору, зовнішніх і внутрішніх умов. Це буде струс, це й повинен бути струс, до цього себе й готуйте. Суб’єктивний час іспиту може тривати від Хвилини до кількох годин, іноді — більше. Не лякайтеся, якщо все трапиться швидко. Не бійтеся, якщо вам здасться, що іспит затягся. Не забувайте: мета екзаменаційної комісії — допомогти вам, а не завалити. Пам’ятайте й інше: другої спроби не буде.

Вітер бився об шибку. Шелестіли сніжинки. Швидко сутеніло. Стерх клацнув вимикачем. Освітилася невеличка курна аудиторія та дев’ятнадцятеро третьокурсників, які мовчки дивилися на викладача.

— Ну що ж, — Стерх повів плечима, зручніше прилаштовуючи крила за спиною, — е запитання?

* * *

— Матусю? Це я! Ти мене чуєш?

Далекий-далекий голос. Начебто крізь заметіль. Щось шарудить і тонко підвиває в трубці. Наче з далекого космосу, ніби крізь товщу води, як крізь вату.

— Мамо! У мене все гаразд! А як у вас?

— По-різному, Саш, але нічого, потихеньку… Малий застудився. Знову лікарняний доведеться брати. Це тому, що я його не годувала грудьми і в нього не сформувалася нормальна імунна система…

— Та облиш, це забобони! До чого тут ти! Не турбуйся, він видужає!

— Звичайно, — голос у мами був напружений і стомлений.

— Ма, я цього року на зимові канікули не приїду…

Ось і все. Сказано. Вирвалося.

Пауза.

— Шкода. Дуже шкода. Але нічого не вдієш…

Телефонна лінія фільтрувала емоції, немов промокальний папір — крупинки чаю.

— Мамо, ти не переживай. Усе буде добре. Малий видужає. А я ще подзвоню…

— Добре, Саш. Дзвони. Дзвякай.

— Ага… До побачення!

Слухавка лягла на рогаті важелі. Сашка деякий час стояла, дивлячись у стіну.

«Емоційна пам’ять», — так це називав Портнов.

Місяць до іспиту.

* * *

Зранку тридцятого грудня п’яні першокурсники водили танок на свіженькому снігу та виспівували «Росла собі ялинонька». До них компаніями та поодинці приєднувалися істерично веселі третьокурсники. Студенти другого курсу блукали тихі й худі, мов тіні.

Розмальована гуашшю, обклеєна «дощиком» афіша кликала на святковий капусник. Актова зала була заповнена вщерть. Віка й Лена, які свого часу мешкали з Сашкою в одній кімнаті, співали частівки, іноді дурнуваті, іноді вульгарні, але все одно кумедні.

Сашка сиділа в залі, в самій гущі публіки, яка реготала щосили, й ближче до кінця дійства раптом згадала Захара. Як два роки тому він, тоді другокурсник, стояв на краю сцени в портновських окулярах, молов, що на думку спаде, — сміливо й природно, і в Сашки, яка завжди трішки соромилася за поганих артистів, не виникало почуття незручності — тільки страх: а раптом Портнову здасться надто сміливою ця пародія…

За два тижні Сашчин курс увійде ось до цієї самої зали, щоб ніколи не повертатися в колишнє життя.

Вона пішла, не чекаючи закінчення концерту. Серед купи пальт і курток у гардеробі знайшла свою — із уже обірваною вішалкою. Одяглася й вийшла, збираючись повернутися додому й лягти спати, але вечір над Торпою був ясний, тихий і не дуже холодний. Сашці захотілося погуляти, й вона рушила по Сакко і Ванцетті геть від центру, до околиці.

У будинках топилися каміни й печі. Над дахами підіймалися димки, білі в місячному світлі, сходили вертикально вгору, обіцяючи гарну погоду. У Сашки засвербіла спина: їй уявилося, як здорово було б політати в цьому прозорому світлі поміж засніжених дахів і неба, в яке впиралися срібні стовпи диму.

Бруківка чорніла вологим кругляком. Проїхала машина — Сашка відсторонилася. На фасаді зачиненого, темного кафе безгучно миготіла гірлянда, чергуючи червоно-жовті й синьо-зелені спалахи.

А поруч стояла людина, така непорушна, що Сашка не відразу її помітила. І тільки коли чоловік сказав: «Так, це я розумію», — вона, здригнулась і зупинилася.

Голос