Сергій Оксенік - Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

class="p1">— Чого ж ви замовкли, дядьку Опеньку? — зовсім не сонним голосом спитала Леля. — Бо, може, ми й справді не знаємо, що робити? А ви знаєте й не ділитеся з молоддю…

— Ек, — крекнув мисливець, — ох і дівка!

— Ото краще спіть і не лізьте в чужі справи. Народжувати нам дітей чи не народжувати — то наше діло. І робитимемо ми його тоді, коли самі вирішимо. Правда, любий?

Лисий не відповів. Він не знав, що відповісти. Якийсь сучок під лівою лопаткою вже давно муляв, і тепер біль у спині став нестерпним. Лисий зсунувся трохи нижче й тут просто над його головою опинилося віконце. Такий собі просвіт між листям. І в ньому, високо в небі, він побачив зірку. Зіроньку. То була та сама маленька й пронизлива зіронька, яку він уже не раз бачив раніше. Це його Леля так назвала вперше.

Лисому й на думку не спало засмутитися, що не він перший так її назвав, що це взагалі було не його рішення.

— Так, кохана, — ледь чутно, самими губами промовив він.

Однак Леля почула й усміхнулася. Він цього, звісно, не бачив, але знав напевне, що так воно й було.

Куди поділася Леля?

Найгірше те, що його не видно. Що він там робить під землею? Замислився чи щось замислив? Чи вже от-от вирине просто під ногами — і все? Так, небезпеки не Лисий відчував. Під ногами зненацька не вирине. Але ж Лисий не один. Точніше, він тільки один такий, хто чує небезпеку. Скільки разів Опенько пропонував підмінити його, а він, звісно, відмовлявся. Казав, що вже знайомий з хробаком давно, тож краще сам.

— Та я вже й сам, схоже, знайомий з ним… — невпевнено сперечався мисливець, однак не дуже наполягав.

Звісно, був іще півень. Чи то пак Сокіл. Він, як пояснювала Марічка, просто чув, як під землею хробак проламується крізь коріння. Можливо. Сокіл принаймні — через Марічку — підтвердив припущення Лисого, що хробак на просіці й розвернутися не може, оскільки коріння дерев, що раніше стояли на шляху вовкулаків, — мертве, тому його проламувати легше, ніж живе коріння дерев обабіч шляху.

Це було схоже на правду. Тоді виникала проблема Чати. Чи вдасться провести хробака в обхід? Скільки згадував, Лисий не міг твердо сказати, чи були там якісь великі галявини, чи ні. А вони ж не просто мають бути великі. Це б мусив бути такий ланцюг — щоб одна галявина переходила в іншу, щоб хробакові було хоч і не дуже зручно, та все ж і не нездоланно.

Лисий страшенно картав себе щоразу, коли з’ясовувалося, що він чогось не передбачив.

На додачу до всього, зранку підніс несподіванку півень.

— Він каже, що втомився й більше підставлятися хробакові не буде, — пояснила птахову позицію Марічка.

А саме вранці Лисий на птаха дуже розраховував, бо хотів полетіти вперед і розвідати шлях для обходу. Тепер виходило, що цього зробити неможливо. Послати Лелю? А як же він без ступи? От якби було дві ступи…

— Лелю, — він зазирнув їй глибоко в очі.

В її очах з’явився страх. Вона зрозуміла, чого він хоче, але це означало залишити його тут самого. Ну, не самого, звісно, але ж без неї. Це означало… От у тому ж і річ, що невідомо, що це означало. Але вона розуміла, що ради немає. Вона поставила рогач у ступу, залізла сама й швидко, не прощаючись, злетіла в небо.

— Куди це вона? — спитав Опенько.

— Не закудикуйте, дядьку, — відповів Лисий. — Скоро повернеться. Знаєте що… Треба чогось уполювати. Якогось м’яса. Впораєтеся сам?

Опенько помовчав, потім сказав:

— Якщо буде що, то впораюся, звісно. А як нічого не здибаю…

— Будь-що, — наполягав Лисий. — Хоч пацюків.

— Хе-хе, — засумнівався Опенько. — Пацюків якраз найважче вполювати.

Як і Леля, він розвернувся й пішов у ліс, не попрощавшись. Це добре, подумав Лисий. Прощання — погана прикмета. Втім… Он Миша пішов з дому не прощаючись, і що? Але хлопець відігнав від себе ці думки. Був майже переконаний, що зробив усе правильно, але на душі було тяжко і млосно. Леля полетіла, а він лишився. Без сил і впевненості в собі.

Останній перегін

Покладатися можна було тільки на Марічку. А вона ж іще така мала! І нічого не боїться. Це найгірше. Ліпше боягузкою була б. Вони з Лелею тоді б не так за неї боялися. Та хоч би ступа була!..

Ранок випав хмарний. Якщо піде дощ, буде важче. Бігти по слизькому — хробак одразу матиме перевагу. А вони й так ледь-ледь давали собі раду з ним. Ще тільки початок дня, ще й не біг, а ноги вже гудуть і не слухаються. І Лелі немає. І Опенько пішов у ліс. І півень вередує. Зовсім кепсько на душі.

Лисий вирушив на слід вовкулаків. І не дійшов. Хробак чатував на нього у видолинку, під кущами верболозу. Якби попереду йшов хтось інший, вже пропав би. Лисий відчув небезпеку, але не зразу впізнав її. Просто до всіх прикрощів додалося ще щось, невиразне й огидне. А коли живіт звело передчуттям, кинувся бігти, петляючи між деревами й репетуючи на весь ліс:

— Марічко! На дерево! Негайно!

Потім живіт попустило, він зрозумів, що відірвався, і став чекати. Одначе хробак не наближався. Десь, мабуть, заплутався в корінні. І Лисому стало страшно, що він усе змарнував. Тепер підземна потвора не зможе виплутатися й там і здохне під землею з голоду. І тоді все марно — всі сподівання й зусилля.

Коли згадував упродовж року свою з дітьми мандрівку минулого літа, завжди дивувався: стільки було страху й небезпек, а ніщо не викликало такого жаху й огиди, як спогади про цього хробака. Точніше, не про цього, а про першого, якого йому цілком випадково вдалося важко поранити. А тоді з-під землі виник другий хробак (чи друга?) і почав пожирати першого (чи першу?). Щось у цих тварюках було таке бридке й неприродне, що Лисий навіть здивувався: треба ж таке! Пожалів хробака.

Молода сосна за кілька кроків від нього крекнула, затрусилася й повільно впала на сусідній клен. Той не витримав, і обидва дерева, обнявшись, гепнулися на землю, підім’явши під себе густий підлісок.

Лисий знову побіг.

— Марічко! Де ти? — закричав він щосили.

— Я тут, — пролунало над головою, зосім поруч.

— Піднімися вище. Коли я добряче відбіжу, тоді спускайся. Але близько не підходь! Я виведу його знову на дорогу.

— Гаразд, — спокійно погодилася мала. — Тільки не заблукай. Ти зараз не