Сергій Оксенік - Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

дуб і залізли на нього. Лисий попросив Опенька розбудити його після півночі, а поки початувати самому. Той погодився. Втім, розбудити Лисого він не встиг.

Рівно опівночі прокинувся Сокіл і голосно закричав на весь ліс.

— Що сталося? — спитав спросоння Лисий.

— Нічого, — відповіла чистим голосом Марічка. У неї завжди — навіть серед ночі — голосочок був чистий і дзвінкий. — Просто в середині ночі всі півні співають.

— Ага, і розповідають цілому лісу, де вони сховалися, — невдоволено буркнув Лисий.

Спати хотілося немилосердно. Давалася, мабуть, взнаки вчорашня втома. Але заснути, щоб через годину вставати, — це було б нерозумно. Та й знав він добре, що тепер уже не засне.

— Лягайте, дядьку, спіть, — сказав він Опеньку й сів на гілляці.

Спросоння не все в лісі відчуваєш так як слід. Лисому це було відомо, тому він прислухався, не дуже покладаючись на очі. Що ти розгледиш тими очима, коли навіть зірки не пробиваються крізь віття. Так, де-не-де лежить на землі зрадлива, як болотні світлячки, плямка блідого місячного світла, яка не тільки не допомагає бачити, а навпаки — заважає, притягуючи погляд.

А слухати ніщо не заважає. Тихо. Вітру немає, навіть над головою крони не шумлять. Тільки внизу такий собі звичний шурхіт: то миша пискне, то їжак протупотить. А десь далеко, ледь чутні через відстань, перемовляються порожні дерева. Дуже часто, схвильовано, незвично.

Про них Лисий намагався не думати. Він знав, що наприкінці їхньої подорожі доведеться якось розбиратися з цією бідою. Як — не знав, навіть не уявляв. Хіба що йти просто під порожні дерева, а там уже як буде, так і буде. Навіть якщо після цього вже не буде нічого. Він не знав і того, чи можна пройти під ними — під землею. Тобто чи може пройти хробак. І Леля казала йому про це. Він тоді не відповів, промовчав, але вона, звичайно, зрозуміла, що в нього просто немає відповіді. Є лише сподівання, але що ж сподівання!.. Лисий про нього промовчав.

Промовчав і про те, що як його сподівання не справдиться, він піде під порожні дерева. І ніхто його не зупинить. Утім, Леля це знала. Мабуть, через це й була так налаштована проти цього задуму і всього походу.

Десь запугукав пугач, і Сокіл щось стурбовано забелькотів уві сні, не розплющуючи очей. Протупотів їжак. Шелеснув вуж у траві, почувши цей тупіт.

— Ох-ох-ох! — тяжко зітхнув Опенько.

— Чого ви, дядьку, не спите? Скоро світатиме. — Ледь чутно прошепотів Лисий.

Утім, слух у старого мисливця був молодечий. Але відповідати він не поспішав.

— А ліс його знає, чого не сплю, — нарешті озвався. — Чого старі перед світанком не сплять? Бо… не сплять… Мабуть, спи вже ти. А я повартую до світла.

— Е ні. Знаю, як вони, старі, не сплять. Он покійний Інженер коли хворів три роки тому, теж казав: «Якщо вже прокинувся серед ночі, то до ранку не спатиму». Ну й не спав… А вранці дивиться — а мене й немає. «Я ж, — каже, — зовсім не спав! Як же ти?..»

— То правда, — зробив Опенько несподіваний висновок, — хлопець ти меткий. Я й сам такий був. От не женишся тільки… Це даремно.

Він так несподівано змінив тему розмови, аж Лисий навіть не знайшовся, що відповісти.

— Даремно… — повторив мисливець. — Нам потрібні діти. Без дітей що ж… Нічого немає і не буде. А хто ж їх народжуватиме? Я, чи що? А ви молоді… Он яка дівка в тебе! Таких більше немає.

— Так, дядьку Опеньку, — рішуче урвав Лисий, але старий його перебив.

— Що ти мені, сивому, такаєш! Слухай краще. Тут щодень важить. Нас ліс із’їсть, якщо не будемо розмножуватися. Ви вже не малі діти, розумієте, що до чого. Ціле село чекає, коли твоя Леля народить. Це ж яка дитиночка у вас може бути!.. Ох яка! А ви…

Лисий промовчав. Звісно, в Опенькових словах була правда, яку він добре розумів. От тільки… Правда в словах була, поки старий цього не сказав. Тепер уже в них правди немає. Тепер уже так, ніби не він вирішує, а Опенько.

Хлопець не раз думав про одруження з Лелею. Власне, він про Лелю думав весь час. І знав, що вони завжди будуть разом, якщо не трапиться чогось такого… Мало що може статися…

— От дивися, — знову заговорив старий. — Завтра буде той земляний Чата, як ти його назвав. Як твій хробак поведеться? З’їсть він того Чату? Чи його Чата з’їсть? Чи ще щось таке скоїться… І все… І людей стане менше. Якщо я загину, стане менше на одного. Якщо ти — на багато-багато. Бо у мене дітей уже й так не буде, а в тебе ого-го скільки може народитися. Воно справді що ж… Леля молода ще. Багато дітей іще може народити… То чого чекати? Невже не знаєш, що треба робити?

Лисому стало страшно, що й у темряві помітно, як запалали в нього вуха. І ще стало страшно від однієї думки, яку тепер уже, мабуть, ніколи він не зможе вигнати з голови. Бо не він, не він вирішував. Вирішували обставини.

І якщо він зараз наважиться запропонувати Лелі одружитися, то… В тому й річ, що тепер уже не наважиться ніколи. Бо це ніби не тому, що він без неї не може, а тому, що всі від нього чекають такого кроку. Що це все село, всі ці опеньки так вирішили. І він знав, що через це переступити не зможе. Щойно наважиться, зараз же й відмовиться, бо у вухах стоятимуть ці Опенькові слова. Серце стиснув чорний відчай. А ще ж — боронь лісе! — якщо Леля не спить і все чує!..

Темрява в лісі загусла. Навіть місяць сховався — чи то за хмари, чи то просто так відплив небом, що срібні промінчики його перестали пробиватися крізь віття.

— На ваш дядьку, язик, і Борода цвяха не викує, — кинув він спересердя. — Ні щоб спати й не молоти дурниць!

— Ох-ох-ох! — як і на початку розмови, зітхнув Опенько. — Ти, звісно, хлоп розумний… Та все ж інколи треба прислухатися до того, що старі люди кажуть.

І тут Леля стиха захихотіла.

Хай би земля не носила цього Опенька! Лисий від безсилля стиснув горло руками, щоб не застогнати. Нащо він дозволив старому говорити на цю тему? Нащо? Що тепер? Як бути тепер, коли вона все почула, коли він знає, що вона все чула? Лисий відчув, як під ним розверзається чорна й бездонна прірва.