Брет Істон Елліс - Американський психопат

з годівниці, в яку я зранку налив отруєної води «Евіан». Це чи надто жаліслива сцена, чи недостатньо жаліслива, не можу вирішити. Черговий дзвінок відвертає мене від бездумного марення, і я кажу Ван-Паттену та Мак-Дермотту зачекати.

Спочатку я роблю паузу, тоді кажу:

— Ви подзвонили Патріку Бейтмену. Будь ласка, лишіть повідомлення після…

— Заради Бога, Патріку, подорослішай, — стогне Евелін. — Просто припини. Чому ти постійно це робиш? Ти справді думаєш, що це тобі зійде з рук?

— Що саме? — невинно перепитую я. — Самозахист?

— Те, що ти мене катуєш, — дується Евелін.

— Люба, — кажу я.

— Що? — пирхає вона.

— Ти не знаєш, що таке катування. Не знаєш, про що говориш, — кажу я їй. — Ти справді не знаєш, про що говориш.

— Я і не хочу про це говорити, — каже вона. — Годі. Скажи, що ти сьогодні ввечері робиш? — Її голос пом’якшується. — Я думала, може, повечеряємо в «ТДК» десь після дев’ятої?

— Я сьогодні їм у клубі «Гарвард», сам, — кажу я.

— О, не верзи дурниць, — каже Евелін. — Я знаю, що ти вечеряєш у «Кактусі» з Гемліном та Мак-Дермоттом.

— Звідки ти це знаєш? — питаю я, мені байдуже, що вона зловила мене на брехні. — Це все одно не «Кактус», а бар «Зевс».

— Я щойно говорила з Сінді, — каже Евелін.

— Я думав, Сінді збиралась на той рослинний чи дерев’яний… на той вечір з кущами, — кажу я.

— О, ні-ні-ні, — відповідає Евелін. — То наступного тижня. Хочеш сходити?

— Зачекай, — кажу я і повертаюся на лінію до Крейґа та Ван-Паттена.

— Бейтмене? — питає Ван-Паттен. — Що за фігню ти коїш?

— Як, збіса, Сінді дізналась, що ми вечеряємо в «Кактусі»? — питаю я.

— Гемлін їй сказав? — припускає Мак-Дермотт. — Не знаю. А що?

— Бо тепер Евелін знає, — відповідаю я.

— І коли Вольфганг Пак відкриє ресторан у цьому клятому місті? — питає нас Ван-Паттен.

— Ван-Паттен уже почав третю упаковку «Фостерс»[144] чи ще першу п’є? — питаю я Мак-Дермотта.

— Тобто ти хочеш спитати, Патріку, — заводить Мак-Дермотт, — брати нам з собою жінок чи ні? Так?

— Щось дуже швидко стає нічим, — попереджаю я. — Це все, що я хочу сказати.

— Чи запрошувати тобі Евелін? — питає Мак-Дермотт. — Це ти хочеш знати?

— Ні, не треба запрошувати, — наголошую я.

— Ну, я хотів взяти Елізабет, — сором’язливо (вдавано сором’язливо?) говорить Ван-Паттен.

— Ні, — кажу я. — Ніяких жінок.

— А що не так з Елізабет? — питає Ван-Паттен.

— Так? — повторює за ним Мак-Дермотт.

— Вона ідіотка. Ні, вона розумна. Не розберешся. Не запрошуй її, — кажу я.

Після паузи я чую, як Ван-Паттен каже:

— Відчуваю, що зараз почнеться щось дивне.

— Ну, якщо не Елізабет, то, може, Сільвію Джозефс? — пропонує Мак-Дермотт.

— Нє, надто стара, щоб трахати її, — каже Ван-Паттен.

— Господи, — каже Мак-Дермотт. — Їй двадцять три.

— Двадцять вісім, — виправляю я.

— Серйозно? — питає стривожений Мак-Дермотт після паузи.

— Так, — відповідаю я. — Серйозно.

Мак-Дермотту лишається лише сказати:

— О.

— Чорт, зовсім забув, — я ляскаю себе по лобу. — Я ж запросив Жаннетт.

— Ну, цю крихітку я зовсім не проти, кхм, запросити, — хтиво говорить Ван-Паттен.

— Що така гарна юна киця, як Жаннетт, робить з тобою? — питає Мак-Дермотт. — Чому вона досі з тобою мириться, Бейтмене?

— Бо я з нею лагідний. Дуже лагідний, — буркочу я. — Треба їй подзвонити, сказати, щоб не приходила.

— Ти нічого не забув? — питає Мак-Дермотт.

— Що? — я зовсім задумався.

— Евелін, типу, досі на другій лінії?

— Чорт! — вигукую я. — Чекайте.

— Чому мене це взагалі обходить? — зітхаючи, питає себе Мак-Дермотт.

— Приводь Евелін, — гукає Ван-Паттен. — Вона теж ціпочка нівроку! Скажи, щоб була в барі «Зевс» о пів на десяту!

— Гаразд, гаразд, — кричу я, перш ніж перемикаюся.

— Мені це не подобається, Патріку, — каже Евелін.

— Зустрінемось у барі «Зевс» о пів на десяту? — пропоную я.

— Можна взяти з собою Сташа та Ванден? — з удаваною скромністю питає вона.

— А в неї є татуювання? — з такою ж удаваною скромністю питаю я.

— Ні, — зітхає Евелін. — Тату нема.

— Тоді геть, геть.

— Ну, Патріку, — скиглить вона.

— Слухай, тобі взагалі пощастило, що тебе запросили, так що… — я замовкаю.

Тиша. Мені зовсім не соромно.

— Ну ж бо, давай просто там зустрінемось, — кажу я. — Вибач.

— Гаразд, — покірно каже Евелін. — О пів на десяту?

Я переходжу на іншу лінію, перебиваючи розмову Ван-Паттена та Мак-Дермотта про те, чи годиться носити синій костюм у такому ж стилі, як темно-синій блейзер.

— Алло? — перебиваю їх я. — Замовкніть. Усі уважно мене слухають?

— Так, так, так, — зітхає знуджений Ван-Паттен.

— Я телефоную Сінді, щоб вона відмовила Евелін вечеряти з нами, — заявляю я.

— Якого біса ти взагалі запрошував Евелін? — питає хтось із них.

— Ми жартували, ідіоте, — додає інший.

— Емм, гарне питання, — затинаючись кажу я. — Ч-чекайте.

Я набираю номер Сінді, знайшовши його у своєму записнику. Вона відповідає після того, як номер визначився.

— Привіт, Патріку, — каже вона.

— Сінді, — кажу я. — Зроби мені послугу…

— Гемлін сьогодні з вами не вечеряє, — каже Сінді. — Він намагався вам дзвонити, але у вас були зайняті всі лінії. У вас що, немає функції очікування?

— Звісно є, — кажу я. — Ти що, думаєш, що ми зовсім дикуни?

— Гемлін з вами не піде, — повторює вона рівним голосом.

— А що він робитиме натомість? — питаю я. — Буде чистити черевики?

— Він вечерятиме зі мною, містере Бейтмен.

— А що з твоїм, ем, вечором з кущами? — питаю я.

— Гемлін усе переплутав, — відповідає Сінді.

— Кицю, — починаю я.

— Що? — питає вона.

— Кицю, ти зустрічаєшся з мудилом, — лагідно кажу