Петер Енглунд - Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

з піском, стовпилися, як завжди, люди, які ховаються від безперервного артобстрілу. Тут така тіснота, що вони обидва пробиваються всередину, наступаючи на руки, ноги, тіла людей, але ніхто не реагує. Штаб розташувався у самій глибині печери. Там темно і зовсім тихо. Монеллі та його командир розраховували, що звістка про два батальйони, які прибули як підкріплення, буде зустрінута з удячністю і радістю, проте вони помилялися. Офіцери в штабі нічого навіть не чули про їх прибуття і привітали їх «без ентузіазму». У цій темній холодній печері панує похмурий настрій, так, похмурий, відзначений приниженням і покорою, почуттям приреченості в очікуванні неминучого. Командир бригади безпорадно констатує: «Ми оточені ворогом, і він може робити з нами все, що захоче».

Проте вони вийшли зі штабу з наказом про наступ, що навмання склав бригадний командир. Монеллі міркував, що хтось там, на самому верху, (можливо, командир корпусу?) вочевидь божевільний, бо інструкції, що вони отримують, дедалі більш суперечливі й плутані. Якщо взагалі ці інструкції доходять до них, бо під шквальним артилерійським вогнем телефонний зв'язок припиняється вже за п'ять хвилин. Тоді доводиться посилати людей в саме пекло, туди, де гуркіт і дим, де рвуться снаряди, щоб знайти пошкодження і відновити зв'язок. Найнебезпечніше на горі Ортігара бути телефоністом.

Якщо руйнівний потенціал армій переважував здатність генералів командувати цими арміями, жертвами такого парадоксу війни ставали не тільки телефоністи. У ході великих боїв комунікації майже завжди відключаються, і бої перетворюються на сліпе і безладне буцання з ворогом у клубах диму[241].

Сутеніє. Три запахи поширюються в повітрі: гіркий чад від вибухових речовин, солодкуватий сморід від гниття трупів і кислий запах людських випорожнень. Усі відправляють свої природні потреби просто там, де сидять або лежать, знімаючи штани на очах у оточуючих. Нерозумно було б чинити інакше. Гірке, солодке, кисле.

Цієї ночі одна рота дістається висоти 2003. І займає її.

За три дні австрійці знову відвойовують висоту.

158

Субота, 30 червня 1917 року

Паоло Монеллі повертається з гори Ортігара

Він пробув нагорі п'ять днів і залишився живий. Іноді їх обстрілювали з усіх боків водночас. І тоді гора немов опинялася в центрі потужних електричних потоків, що перехрещувалися: земля під ногами тремтіла, підстрибувала, тріщала, шипіла. Вони жили поруч з мерцями, за рахунок мерців, — використовуючи їхні боєприпаси, з'їдаючи їхню їжу, випиваючи воду з їх фляжок, барикадуючи тілами краї окопів, стаючи на них, щоб зігріти змерзлі ноги. За два дні кожен другий з батальйону був уже вбитий, поранений або контужений. Монеллі розраховував, що кожен десятий, можливо, виживе, і відчайдушно сподівався, що опиниться поміж них. Коли ворожа артилерія вщухала, він шукав знак, навмання розгортаючи свою кишенькову книжечку Данте.

І він вижив.

Монеллі занотовує у щоденнику:

Ти занімів від захоплення, адже ти немов народився заново, ти споглядаєш світ, сидячи на сонці біля палатки. Життя як дар згори, у який мовчки впиваєшся здоровими зубами. Померлі — товариші, які не змогли все витримати і поспішили у своїх невідомих справах; але ми, вцілілі, відчуваємо на собі ніжну ласку життя. Немов нас гріє якийсь сімейний спогад: нам легше від того, що можна знову оповісти нещасним старим про повернення блудного сина, — звістка, про яку не можна було й помислити, коли ми вирушали в дорогу.

159

Четвер, 19 липня 1917 року

Рене Арно став свідком провалу Марі Дельна в Нуайоні

Чому вистава не закінчується традиційно, співом «Марсельєзи»? Командир дивізії здивований і вельми обурений. Директор театру пояснює, трохи зніяковіло і плутано, що «з гіркого досвіду відомо: тепер, коли бойовий дух майже на нулі, краще уникати виконання французького національного гімну перед солдатами».

Адже всього три місяці минуло відтоді, як припинилися заколоти у французькій армії, і тільки тепер вона знову боєздатна. Але не як раніше. За зовнішнім спокоєм прихована напруженість.

Напевно, заколоти в армії наприкінці квітня можна описати, як розчарування. Генерали і політики нарікають на підбурювання соціалістів, пацифістську пропаганду, поширення революційної зарази з Росії та інше. Але крім того, весна у Франції взагалі вдалася тривожною. Безсумнівно, ішлося про ту саму відразу до війни, що і в Росії. І вона знайшла приблизно ті форми: непокора, страйки, демонстрації. Армійські заколоти ніколи не були частиною якогось організованого руху, правильніше описувати їх як страйки. Заколотники не мріяли про майбутнє, їх оточували повсякденні кошмари. За всім цим приховане надзвичайне розчарування.

Масштабний квітневий наступ французької армії супроводжувався тими самими риторичними і набундюченими закликами, що і наступ у Шампані восени 1915 року: підготовка бездоганна, німці зламані, прорив забезпечений, перемога за нами і так далі. Порожні обіцянки, що війна завершиться за 48 годин, змусили навіть тих, хто зовсім знемагали, мобілізувати свої сили. Allons enfants de la Patrie / Le jour de gloire est arrivé![242] Коли все знову зупиниться, обернувшись мінімальними успіхами ціною максимальних втрат, терпець урвався[243].

Батальйону Арно начебто вдалося уникнути заколотів, адже він прибув з Вандеї, регіону, позбавленого революційних традицій. Але одного разу вночі акт непокори торкнувся все-таки і їх — батальйон мали відвести з передової після десяти днів оборонних боїв, але стало відомо, що прибуття зміни відкладається на 24 години. Батальйон, якому вони мали поступитися місцем, відмовився йти в окопи до того часу, поки не будуть виконані його особливі вимоги.

Напевно, тому, що його дивізія не спокусилася до заколотів, її командир зажадав, щоб наприкінці вистави виконали «Марсельєзу». Директор театру неохоче погодився. Вистава цього дня була знаком уваги і турботи про війська, що під натиском заколотів доводилося демонструвати всіма способами. Грали просто неба, щоб умістити всіх охочих. Утім, це було нескладно, літо в самому розпалі.

Наприкінці зірка спектаклю — Марі Дельна — вийшла на імпровізовану сцену. Вона є найкращою контральто Європи того часу, уже ціле десятиліття успішно виступає в паризькій Опері, а ще в міланському Ла Скала, лондонському Ковент-Гардені та в Метрополітені в Нью-Йорку. Інакше кажучи, зірка, є великою знаменитістю. Арно та інша публіка помітили, що вона висока й огрядна. Тендітна Сильфіда, знайома їм з афіш та фотографій,