Іван Павлович Багряний - Сад Гетсиманський

на кого, посвистуючи, геть вийшов. Лиш вчувалося з того свисту, що йому мулько під понурими поглядами «людішек» і що він квапиться від тих поглядів швидше зникнути.

Поробивши всі формальності, черговий викликав тюремну варту й їх забрано з канцелярії й десь поведено.

«Хто не був — той буде, хто був, той не забуде». Це Андрій прочитав на якійсь стіні, коли їх ведено різними закамарками та переходами. І ще прочитав безліч інших написів, позначених безсмертним і злобним шибеничним гумором, як–от:

«Єжов не Ягода, весь народ став врагом народа!..»

Або старе, збите, але тут чомусь свіже й вражаюче:

«Чай Высоцкого, сахар Бродского, Россия Троцкого». Або — «Прощай, мама!». І т. п. Тих написів було всюди багато. І були вони різної давності й різного характеру — писані олівцями, видряпувані цвяхами, були й рудуваті. Ці написи, як і взагалі масивні, товстелезні стіни цієї тюрми, були заяложені, вкриті плісенню, кіптявою. Цікавий об’єкт для історика й майбутнього археолога, який розкопуватиме колись руїни, в які буде все це геть обернено… А буде ж обернено!! На якійсь чільній стіні, мимо якої вони проходили в тюремних сутеренах, кинулася в очі пляма від двоголового орла, перекреслена видряпаною п’ятикутною зорею… Після того вони опинилися ще на якомусь подвір’ї, обставленому високими мурами. Поставивши по чотири, їх підвели до широкої, залізом обкованої брами. Тут вони зупинилися — брама була зачинена, бо подвір’я зайняте. (За брамою якийсь рух). І тут, власне, Андрій прочитав найцікавіший напис. Він був написаний дуже чітко над самою брамою, очевидно, зумисне, з відома адміністрації хоч і зроблений під «арештантський стиль». Кривими, широкими і незграбними літерами чимось чорним було написано:

«Оставь надєжди, входящій сюда!»

Без сумніву, це використано, як засіб психічного впливу.

«Надєжди» було написано через ять. Чому «надєжди» через ять? Це було незрозуміле, як незрозумілим зразу було й те, чого цей напис на такому видному місці не стирають. Але то лиш на перший погляд було незрозумілим, в дійсності ж було все зрозумілим, як вирубування дерев і нищення найменших ознак зелені, навіть травки на тюремних подвір’ях, як заборона бити блощиць і чистити брудні, вкриті роздушеними комахами стіни, як та тертушка замість віконечка в «Чорному вороні» тощо. Андрій міг іти на парі, що той напис зроблено спеціально, для морального тиснення на людину. Але чому ж тоді він не зроблений золотими літерами? В ньому сказалася вся підла, лицемірна ця епоха на цій землі. Це зроблено так, як і все. З одного боку тюрма є, а з другого — її немає, а лише «трудовопоправна інституція», з одного боку каторга є, а з другого — її немає, а є лише поправні колонії, де людину, для її ж блага, «перековують» і т. д.

Напис був тяжкий, він налягай на людську психіку. Одначе не було страшно. Люди, навпаки, потрапивши на територію цій тюрми, раділи, либонь, бо відчували, що тут набагато легше й краще, ніж на тій проклятій Раднаркомівській. Принаймні таке відчуття мав Андрій. Уже сам факт, що їх оточували не єжовські уніформи, а чорні безобидні уніформи тюремної варти, щось та значив. Крім того, ця варта була абсолютно беззбройна й якась мирна. Крім того… Крім того, там он люди ходять! Ходять цілою юрбою! Гуляють! Ось…

Під брамою була велика проріха (брама не діставала до землі на цілих ЗО сантиметрів), і в тій прорісі з’явилася велика черідка ніг, проходячи помалу. Всі в’язні завмерли, поблідли схвильовано, аже витягли голови — то були жіночі ноги! Жіночі ноги!

Андрій відчув, як йому йокнуло серце. Він був охоплений загальним почуттям. То не було почуття самців, ні. То було більше, трагічне людське почуття. Почуття людей, які раптом уявили там, за брамою, своїх дружин, взятих «по дєлу мужа», матерів, сестер, наречених.

Вони проходили довгою черідкою— ноги, жіночі ноги! В модних туфельках, в чобітках, в подертих черевиках, в ганчір’яних лаптях, босі… Там були стрункі дівочі ноги, з точеними литками, з божественними лініями, там були й здеформовані вже старістю й тяжкими життєвими шляхами ноги старших жінок — матерів і, може, навіть, бабусь… І жодного голосу там за брамою…

Варта помітила, куди це так потяглися очима всі арештанти, й скомандувала: «Обернись!!»

Всі обернулися, але ноги все йшли й ішли їм у віччю. Жіночі ноги.

Група арештантів так простояла хвилин з десять, поки прогулянка закінчилась, і тоді брама перед ними відчинилась.

У великім подвір’ї вже було порожньо. Жінки зникли, як камфора. Так, ніби їх і не було. Невідомі, незнані, загадкові жінки. Жінки–в’язні.

Це почалася нова, відмінна фаза в їхньому арештантському житті, їх вели осяяним сонцем подвір’ям, порожнім і голим, як долоня, обставленим височенними грізними мурами тюремних блоків, обчеплених рядами залізних і дерев’яних щитів на вікнах, як ластів’ячими гніздами. Щити були фарбовані в чорний колір. Вражіння було грізне й таємниче. Блоки нагадували величезні, вогнетривкі скрині з рядами герметичне закритих шухляд, в одну з яких їх от ведуть поховати від цього сліпучого сонця й від світу взагалі.

Але перш ніж їх поховати, їх повели до лазні, так як стій, з усіма їхніми лахами, клунками й торбиночками. З усіх в’язнів лише Андрій не мав ніяких лахів і ніяких взагалі речей, крім маленької торбиночки, в якій зберігалася недоїдена пайка й замайорена в тюремної адміністрації, там, на Раднаркомівській, алюмінієва ложка, — Андрій назло примудрився її не здати. Мандруючи до лазні, вони перейшли ще через кілька ізольованих подвір’їв. Вражіння було гнітюче — це була неприступна фортеця, держава в державі, царство молоха, — ця Холодногорська тюрма з безліччю розгалужень, тюремних блоків, якихось прибудівель. І на всьому лежала печать мовчання, засекреченості. Де–не–де шнирили люди — тюремна варта та тюремна обслуга з кримінальних злочинців, що користалися з привілеїв у всіх тюрмах та концтаборах СССР — з права довіри до себе, як «соціально близьких», а звідси — з права працювати на різних посадах та верховодити над політичними, як упривілейована каста, своєрідна арештантська аристократія. Вони бо не були «ворогами народу», а просто «правопорушниками».

Ця аристократія порядкувала й в лазні, куди привели групу з Андрієм.

В лазні, в окремім закамарку їм звеліли роздягтися догола й здати одежу та всі речі до «Геліоса» — до спеціального апарата парової дезинфекції. Потім вистригли їм усі місця машинками — це проробили двоє кримінальних, які не відзначалися особливою делікатністю, роблячи свою роботу під акомпанемент віртуозної лайки та терпких дотепів, особливо кепкуючи з Петровського,