Дієз Алго - Рука, що гойдає колиску, Дієз Алго

- Підійди сюди, - Ава не обертається, але ми обидвоє розуміємо, що звертається вона до нього. – Стань зліва.

Мірган виконує, що сказано. Його темна постать завмирає поряд з Сінною.

- Очисть плиту . – Мірган дістає з піхов кинжал і починає зрізати і виколупували з тріщин мох.

- А ти стань по мою праву руку, - вказує Сінна. Я підхожу й зупиняюсь навпроти білої свічки, розглядаючи її непорушне полум’я. Мені робити нічого не хочеться. Не хочеться торкатись тут ні до чого. Поки стоїш – немає страху, що стиснуть чужі холодні руки, а холодні губи шепотітимуть у вуха свої слова. Жалітимуться, гніватимуться, вимагатимуть тепла і співучасті.

Поки що Сінна від мене нічого й не вимагає. Дивиться в простір між плитами, на коротеньку травичку, вкриту памороззю. Власне, тут вся трава вкрита памороззю, ніби біла. І навіть край мого одягу. І сірий камінь могильної плити, яку розчищає Мірган, також стрімко біліє.

Він вже майже розчистив всю плиту і тепер видно стилізоване зображення дерева по її центру, і надписи, якими вкрита решта поверхні.

- Добре, а тепер підійдіть до мене обоє, - каже Сінна і ми стаємо обабіч побілілої і дихаючої холодом плити.

Зі складок одягу вона дістає мій кинжал – той, що дав Мірган, ритуальний, з малюнком терну на руків’ї.

- Простягніть руки, - вони сходяться над зображенням побілілого дерева.

Сінна простягує Міргану ніж:

- Надріж долоню собі і їй, так, щоб крові вистачило на весь малюнок.

Що Мірган і виконує. Червоні краплі збігають по зап’ястку і скрапують на малюнок, дивним чином збігаючись у борозди і зникаючи на його виступаючих частинах. Невдовзі дерево горить білим на червоному. Саме горить, тому що наша кров, здається, також починає сяяти.

- Клади волосся, - дивиться на мене Сінна. Я дістаю з медальйону прядку Рея, і тремтячою рукою кладу в середину малюнку.

- Повторюй за мною, - звертається до Міргана.

- Я, Мірган Варан, син і нащадок, прошу захисту для жінки, яку обрав, і з якою поєднав кров і тіло. Прошу захисту для плоду нашого союзу. Натомість обіцяю пам’ять і шану і присягаюсь не стояти на дорозі мого сина і не чинити перепон його вибору, зробленому свідомо і згідно веління серця. Нехай іде стежкою богів.

- …нехай іде стежкою богів.

Холод до болю охоплює рану і я несвідомо хапаюсь за руку Міргана , що тримає мою. Він стискає у відповідь, і в ту ж секунду я бачу, що поверх наших рук лягає інша – зіткана з холоду і прозорих ліній паморозі.

- Я приймаю твою клятву, сину. І оберігатиму твою сім’ю. – тепер видно всю постать того, кого ми викликали з вічного сну. Він справді дуже нагадує Міргана, лиш здається більш…тендітним і дещо нижчим. Посмішка, попри прозорість, виглядає живою. – Я радий, що Агата стримала своє слово. І що в мене є продовження. Не забувай пам’ятні ритуали і моя сила буде охороняти вас…