Дієз Алго - Рука, що гойдає колиску, Дієз Алго

Розділ 43

АВА

Ледве відкриваю очі і перше, що бачу – згасаючий день за вікном. Де б я не була, завжди лягаю таким чином, щоб бачити його. Балдахін – гарна річ і взимку зберігає тепло, так. Але я почуваюся сліпою у такому прихистку, тож ніколи не засуваю тканину повністю. Вдома, в Роузхілі, в мене балдахіна взагалі немає, а ліжко стоїть так, щоб перші сонячні промені потрапляли на обличчя.

Але зараз не ранок. Я заснула одразу після обіду, вимотана ритуалом. Хоч і не я була головною учасницею, проте сили потягнуло й з мене. Сідаю на ліжку і бачу коло вікна Ліс, яка чемно вишиває.

- Сінна тут?

- Так, леді, - чемно усміхається, відкладаючи роботу, - в тій кімнаті.

Можливо, вона також виснажена? Хоча вона справжня жриця із сильним даром. Не те що я. Кидаю погляд у дзеркало і хитаю головою.

- Ліс, переплети мене. - одяг, здається, не дуже прим’ятий. Але краще все-таки змінити.

Поки ми займаємось всіма цими справами, Сінна і не думає виходити. Може, спить? Спостерігаючи за рухами Ліс, я пригадую собі всі події, і щось мене бентежить. Дряпає своєю невідповідністю. Привид згадував матір Міргана – отже, знав її при житті? Але тоді це не може бути далекий предок. Саме поховання аж ніяк не виглядає на таке, що відбулося якийсь десяток років тому – десь тоді, здається, помер батько Міргана. Та й дивним виглядає поховати його в такому місці, за межами маєтку, а не в сімейній усипальниці. І чия могила поруч? До того ж, присяга, яку дав Мірган… Ось воно! Не заважати моєму сину обирати свій шлях. Не таких обіцянок духи вимагають зазвичай.

Мороз іде по шкірі. Що за долю моєму сину готують боги? Ледве витримую, доки Ліс закріпить останню прядку і стрімко підіймаюсь від туалетного столика. Але варто мені зробити пару кроків і стук у двері зупиняє мене. Ліс смикається у передпокій, та Мірган вже буквально вривається в кімнату.

- Мені потрібно до твоєї відьми! – уривчасто кидає і прямує до покоїв, де ми влаштували Сінну.

- Ліс, ти можеш бути вільна. Іди на кухню чи навідай Волема, - наказую, з усіх сил намагаючись тримати голос рівним. Не хочу сторонніх вух при нашій розмові. Тому, почекавши, поки дівчина поспішно вийде, закриваю на засув двері передпокою. Через дві кімнати ніхто не зможе підслухати, навіть якщо притиснеться вухом до замкової шпарини.

І тільки після цього йду за Мірганом.

Він стоїть, схрестивши руки на грудях і я просто відчуваю, наскільки в ньому вирує обурення. Сінна сидить зі своєю звичайною напівусмішкою. Почувається вона, схоже, задоволеною.

- Я теж маю до тебе багато питань, - кажу, підтягуючи крісло ближче. – Думаю, ми обоє заслуговуємо на докладні пояснення.

Мірган з затримкою робить те саме і ставить крісло поруч з моїм.

Сінна насмішкувато мружиться і дивиться на нас і не думаючи починати розмову.

- Чиї могили в тисовому гаю? Хто там похований?

- А сам тисовий гай тебе не цікавить? – запитує вона. – Ти знаєш, що він таке?

Підіймаю брову.

- Ех діти, діти… Ти ж бачила руну на плиті, коли поїла її кров’ю? Тисовий гай - та ж сама руна.

На мить я завмираю. Справді, те що я завжди вважала лабіринтом цілком може бути руною. Стилізоване дерево з концентричних кіл…

- То чиї там могили?

- Ти ж бачив, з ким говорив?

- Це не мій батько! – випльовує Мірган, підтверджуючи мої сумніви. – А мій предок не міг би знати мою матір!

- Мертві не брешуть, синку. Ритуал призову не дозволяє їм.

Це правда. І той привид насправді був дуже схожий на Міргана.

- Спитай свою матір. Кому знати, як не їй. – радить Сінна.

- Я не ображатиму свою матір такими питаннями!

- То твій вибір – залишитися без відповіді. Зауваж, я не висловлюю свої здогадки – а раджу звернутись до тої, що навряд чи обмовить себе.

В кімнаті повисає напружене мовчання.

- А що з руною? – стиха питаю я. – Вона підсилює чи замикає?

- І те, і інше. Той і та, що там лежать, не можуть діяти за межами гаю, окрім того дозволу, що отримали з жертвою. Тобто, на тобі і на Реєві їх захист, але нічого зверх того.

- А всередині гаю?

- А в середині… їх воля. Вони довго спали, але захист став слабшати. Ви влили в нього нові сили.

- Хто та друга, що там лежить? – уривчасто питає Мірган.

- Твоя бабка. Сильна була жінка. Але її тримала плита. Вона й зараз не змогла вийти з-за неї. Хоч її присутність відчувалась. Так, Аво? Вона тягнула з тебе сили, але марно. Сильні руни різались тоді і сильний маг накладав чари.

- Для чого… тримати її і батька Міргана? Чому їх просто не поховати, як всіх?

- О, справа в тому, що вони померли ображеними. А мертві чаклуни не можуть піти, поки живі їх кривдники. Чи їх нащадки… Тому доводиться тримати.

- Що ми отримали натомісць?- скривившись, питає Мірган. – Примарний захист? Чи не простіше було просто вбити Кертіса?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍