Дієз Алго - Рука, що гойдає колиску, Дієз Алго

Розділ 42

АВА

Прийшовши до тями, Сінна взялася до залякування місцевої челяді. Кухарка втекла з кухні, відговорившись нагальними закупами, а дівчата-покоївки навпаки, набилися у приміщення, втислися у куток і стежать блискучими очима за тим, як Сінна лагодить собі яєчню. Всі вони вважаються за сільськими поняттями «перезрілими», тож прагнуть «поворожити» у справжньої відьми на судженого чи на долю. А те, що пани розмовляли з нею у панських покоях, означає лиш те, що відьма точно – справжня. Ці відомості принесла Ліс, яка чомусь не побажала залишитися на кухні у такій цікавій компанії. Сумніваюсь, що Сінні знадобилася саме яєчня, приготована власноруч, але особисто розганяти чужих слуг у чужому домі вважаю недоречним. Сінна й сама впорається.

Що вона й робить – коли через годину я спускаюсь до кухні – вона вже готує якесь зілля, порпаючись у запасах прянощів і додаючи щось у киплячу на печі каструлю. Настирних покоївок нема й сліду.

- Як ти їх спровадила? – питаю, принюхуючись.

- Хіба то важко… відправила шукати найдорожчу річ, щоб ворожіння було правдивим і звеліла приходити на повний місяць. Щоб дали спокій зайнятися своїми справами і не плуталися під ногами.

- Що ти вариш?

- Тонізуючий напій. Мені потрібно повернути сили якомога швидше. Доки Кертіс не взявся за Агату.

- Те, що ти збираєшся зробити… наскільки воно небезпечне?

- Немає нічого безпечного. Від Кертіса воно тебе захистить. А от печатку може зірвати. І будеш ти тоді не запечатана сила, а відкрита. А це зробить тебе видимою для більш сильних… сутностей.

- І що тоді зі мною буде?

- Я постараюсь до цього не довести. Твоя матір не бажала тобі такої долі. Спробуєм з деким укласти договір.

- А чим же платити за захист? – примружуюсь. Від малого лиха втекти до великого?

- О, ні! Не з ним, - сміється Сінна. – Є дехто, хто може сам захотіти вберегти тебе. Все-таки, ти дуже вдало вибрала тоді, мабуть, кров заговорила.

- Ти про Міргана?

- Про нього. Гарний хлопчик, весь у батька. Ви з ним і самі не знали, що коїте тієї ночі.

- Я знала, - заперечую.

- О, ти думала, що знаєш. А зрозумієш набагато, набагато пізніше. – Сінна знімає вариво з вогню, не користуючись прихватками. – Але запам’ятай. Такі речі не кояться просто так. І раз відбуваються, значить, в них є потреба. Тож навіть не думай зупинити колесо долі.

- Так, я пам’ятаю – якщо ти не йдеш дорогою богів, вони тебе нею волочать. Хіба не це намагалася зробити мати?

Сінна наливає напій у горнятко і починає лити туди молоко. Кидає дрібку шафрану – найдорожчої пряності, від чого кухарка б знепритомніла, якби побачила.

- Твоя мати якраз йшла тою дорогою. Таке сильне кохання – не інакше, як знак богів, думаю, помилку вона зробила набагато раніше. Коли пішла у жриці. Це був не її шлях. Втім, наміри богів завжди краще бачаться на відстані. Коли всі, ким вони керували, вже мертві. Тоді все всім зрозуміло.

 

Ми їдемо втрьох – Мірган, я і Сінна. До повні ще чотири дні і на це її розрахунок.

- Такі слабкі чаклуни, як Кертіс, великі сподівання покладають на ці речі. Повня, рівнодення, найдовша ніч, найдовший день… - говорить Сінна. – Певний сенс у цьому є, звичайно. Але, якщо маєш силу, це не так важливо. Боги й мертві все одно почують.

Її розрахунок на те, що Кертіс чекатиме саме повні. Отже, ніщо нам не завадить зробити свою справу раніше. Зараз пізній ранок, також зовсім не символічний час, і рухаємось ми не надто поспішаючи. В основному з огляду на Сінну.

Тисовий гай, ззовні приязно освітлений холодним весняним сонцем, всередині очікувано темний і похмурий. Вимощенна камінням стежка темна і вогка. Колись він, вочевидь, був посаджений як лабіринт – симетрія проглядається, але з часом розрісся і в бокових проходах дійсно можна заблукати. Тому ми їдемо прямо до центру – туди веде прямий шлях. Однак відчуття, що за тобою зачинились важкі двері – присутнє. Мені завжди було тут не по собі.

Коли доїзжаємо до центру, обличчям Міргана пробігає ледь вловима усмішка. Здається ніби перед його примруженими очима не гнітюче похмуре місце, а якісь приємні спогади.

Ми злазимо з коней і залишаємо їх біля входу. Центр лабіринту – невелика галявина з двома могильними плитами. Такими старими, що їх вкриває грубий шар моху, під яким де-не-де вгадуються кам’яні надписи. А можливо – зображення.

Сінна іде прямо до них і зупиняється посередині. В щось вглядається перед собою, бурмоче і врешті дістає зі складок одягу свічку з грубого сірого воску, яку запалює і починає обходити по колу ці поховання. Ми з Мірганом спостерігаємо віддалік. Поблукавши, Сінна зупиняється коло того, що зліва і ставить свічку на плиту, зішкрябавши латку старого моху. Лізе в торбу і дістає звідти другу свічку, цього разу білу, і так само вмощує її на іншу плиту. Вогонь вона запалює, як і першого разу, просто потерши гніт між пальцями.

Після цього завмирає між могилами. Ми також не рухаємось, очікуючи. Нічого не відбувається. Сінна так само стоїть, свічки горять, тиша давить. Повітря якось стає дуже густим і водночас прозорим. Так, ніби вода у скляному посуді – густа й кришталева. Хіба що язичок полум’я сірої свічки починає стрімко метатися у різні сторони. Мірган глибоко зітхає.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍