Юрій Миколайович Щербак - Час смертохристів. Міражі 2077

Лондонського королівського товариства і запрошений на посаду професора Гарвардського університету до Бостона. П'ятирічне перебування Альфреда Ісааковича в Гарварді завершилося опублікуванням фундаментальної праці «Нові світові демони: психопатологія глобалізації» (2036), в якій він доводив, що глобалізація зруйнувала психологічну рівновагу традиційних суспільств, що стане причиною геополітичної катастрофи в недалекому майбутньому. Його дослідження «Небезпечна психічна хвороба: криміналізація суспільств і держав» (2058) стало темою спеціальних дебатів в ООН, де був складений список кримінальних держав, куди також були включені Україна і Росія. Це викликало лють як серед правлячої верхівки, так і серед нацрадикалів: перші примусили Альфреда Ісааковича виїхати з України на кілька років до Швейцарії, другі провели демонстрацію на Хрещатику проти жидо-масонської антиукраїнської змови світового уряду в Локарно. Нікого не цікавило, що саме Фрідман — один з героїв книги — після цієї публікації став запеклим ворогом Вебера.

— Коли ви, Ігоре, цілком щиро, я сподіваюся, назвали мене носієм гуманістичних традицій європейської науки, ви не уявляєте, яку печаль породили в моєму серці, — приємний запах тютюну плив кімнатою. — Так звана гуманістична європейська наука дуже завинила перед людством. І я нині це гостро відчуваю. Ми всі відчуваємо. І ви також.

— Ви розчарувалися в науці? — спитав Гайдук.

— Наука вбила Бога. Це її найбільший злочин перед людством. Технологія дала людині відчуття вседозволеності і всемогутності, вбивши страх Божий. Тільки тепер група вчених — і я серед них — почали відновлювати Бога. Без Творця чи Генерального Конструктора — тобто Бога — неможливо зрозуміти світ. Ми знаходимо сліди Бога всюди — в творенні Всесвіту через Великий Вибух, в поведінці елементарних часток, у природі архетипів, у генетичному коді. Але як тепер довести тим невігласам і язичникам, що правлять світом, що Бог існує насправді? Але, вибачте, замість слухати вас, я сповідуюся сам...

Старий налив у келишки трохи коньяку (пляшка цокала по кришталю):

— Давайте пом'янемо Люсю... З дня на день я чекаю зустрічі з нею... сподіваюся, вона в раю і вибрала непогане місце. Тільки не знаю — чи там є бібліотека? Або комп'ютер?

Випили мовчки.

Я кілька разів перечитував вашу «Психологію ненависті», — мовив Гайдук. — Але навіть ви не могли уявити розмаху і глибини цього явища. Я відчуваю, як мене поглинає ненависть — до Орди, до режиму зрадників, до слідчих, до політиканів, до американського майора, який зґвалтував мою дівчину, до українських перевертнів, які пішли працювати в допоміжну поліцію Орди, до полтавської галушки та йорданського генерала, який сидить на Батиєвій горі і керує Україною. Я проголошую всі ці гасла «священної ненависті» до окупантів та їх посібників, але ненависть — не священна, а чорна, примітивна, — перш за все спалює мене, вбиває мою душу. Знаєте, яку найбільшу насолоду останнім часом я спізнав? Коли побачив, як чорніє, згораючи, обличчя отого американського майора. Як вкривається попелом.

— Ви явно не Христос, — усміхнувся Вебер. — Але і не Антихрист. Чого дивуватися? Ненависть успадкована нами ще від динозаврів. Ненависть, страх, помста, гнів, боязнь, що в тебе заберуть їжу, самицю, дітей, життя... Ненависть поселилася в мільйонах людей. Це дуже яскраве і в чомусь позитивне відчуття. Ненависть і помста породжують великі відкриття і великі твори мистецтва. Але тільки тоді, коли ненависть побудована на великій любові. Бо любов у нас так само від динозаврів. Ці почуття — близнюки. Бог, як великий діалектик, поселив у душі людини ангелів і дияволів. І спостерігає: хто кого переможе?

— Душа людини — як гуртожиток, де живуть ангели і дияволи, які гризуться між собою, — засміявся Гайдук, якому раптом стало легше на душі від того, що його почув Вебер. Можливо, в цьому і полягає таємниця сповіді — щоб тебе почули.

Вебер, з насолодою пихкаючи люлькою, підвівся, підійшов до полиці й подав Гайдукові шкіряну папку.

— Що це ?

— Це — повідомлення Нобелівського комітету про номінацію нашого спільного з професором Армстронгом дослідження на цьогорічну премію, — з великим задоволенням пояснив Вебер. — Ви перший, кому я кажу це. Ви пам'ятаєте Армстронга? Ви ще грали з ним у гольф, коли приїздили до нашої лабораторії. Суть нашого дослідження, — він почав говорити тихо, наче боявся підслуховування, — в тому, що ми відкрили телевізійний вірус, який вражає мозок людини і викликає психічне захворювання, до синдромокомплексу якого входять прогресуючий дебілізм, емоційна тупість і стан агресивної ненависті. Найскладніше було відкрити і дослідити механізм передачі вірусу з екрану телевізора до мозку людини у цифровому вигляді. Але ми експериментально довели це і виділили вірус у чистому вигляді. Назвали його TDV — Television debility's virus.

— Це страшне відкриття, — сказав Гайдук, уявивши масштаби загрози для людства.

Вебер, забравши папку, почесав свої сиві брови-кущики:

— Це — не відкриття. Це запізніле пояснення сумного факту прогресуючої деградації людства. Невідомо, як її зупинити. Треба створювати спеціальну вакцину. Тому, мій дорогий Ігоре, коли ви очолите Українську державу, повинні добре подумати, що робити з телебаченням.

— Я нічого не збираюся очолювати, Альфреде Ісааковичу, — спохмурнів Гайдук.

— Очолите, очолите, — весело повторив Вебер. — Нікуди не дінетесь. Така ваша доля. Ви природжений лідер. А якщо серйозно — це виклик. Не ухиляйтесь від нього. Але послухайте кілька порад старого: треба відновити Україну. Можна назвати її Україна-Русь. Але обов'язково повернути українському народу всі права, що були забрані в нього. Мову, національну гідність, історію, свободу, національні багатства. Без цього тут залишиться пустеля. Раджу вам стати українським націоналістом.

— Я майже став, — похмуро визнав Гайдук.

— Ні, ще не стали. Ви не знаєте цієї землі, не знаєте її пісень, не знаєте, чому люди вмирали за цю землю. Тільки не думайте, що націоналізм — це ненависть до інших. Це любов — до себе, до свого народу і до інших. І не слухайте тих, хто постійно плаче над нещасною долею України, хто скиглить і розмазує соплі. Цей стан хронічної національної депресії тільки вбиває Україну. Треба брати приклад з хасидів. Так, так, не дивуйтесь. Адже їх батьківщина також тут, в Україні. Вони веселі. Вони радіють життю, вони танцюють і співають, народжують дітей і вірують у свого Бога. Незважаючи на всі нещастя.

Підніміться над історією, над сьогоденням. Я чув, з'явився такий рух — «Я останній українець». Це поразка. Ви уявіть, що ви — Перший українець у світі, що у вас все попереду. Почніть писати історію України з чистого аркуша. Чого вам не