Томаш Седлачек - Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи

знали, що через кілька років ненавидітимете один одного, якби бачили це, як на долоні? І чи часом не невпевненості треба дякувати за велику кількість наших професій? Мені пригадалася красива сцена з «Путівника галактикою для космотуристів»: філософи вирішили страйкувати, тому що геніальний комп’ютер швидко й однозначно вирішив проблему «всесвіту, життя і взагалі», тож мислителі почали боятися, що втратять свою роботу[1007].

Так само й з невпевненістю. Чи існували би біржі, якби наперед було відомо, як далі розвиватимуться ціни? Або ж інший приклад: скільки вже грошей (скільки мільярдів доларів?) інвестовано в дослідження подальшого розвитку цін на нафту? Хто сюди щось крапне, того багатство не мине. І все одно вдається «влучити в ціль» лиш випадково.

Я розумію, що всі б хотіли знати, який кінь переможе в перегонах. Але якби це було відомо, можна було б перегони й не розпочинати. Хоч ми й лаємо досить часто таке невизначене майбутнє, втім, саме завдяки йому ми можемо прожити багато прекрасних моментів.

Як бачимо, пізнання майбутнього — марна справа. То чи не краще лишити майбутнє майбутньому й зосередитися на тому, що «тут і зараз»? Не краще. Адже думки про майбутнє — це conditio sine qua non життя людини. Без майбутнього життя б не мало сенсу. Без майбутнього сенсу не матиме навіть теперішнє. Один із найвизначніших чеських філософів Ладіслав Гейданек пише: «Погляд уперед, у найближче й віддалене майбутнє, — це невід’ємний елемент найправдивішого бачення сучасності, справжню суть якої можна зрозуміти лише в контекстах, які приходять і прийдуть»[1008]. Якщо ми хочемо знати дійсність, нам доведеться бачити перед собою і минуле, і майбутнє. Дійсність сама по собі не несе жодного значення.

Ми протистоїмо радикально відкритому майбутньому й намагаємося якось змиритися з призначеною нам долею. І провидці постійного росту, й пророки економічного армаґеддону оперують при цьому тими самими статистичними цифрами. І відповідно до своїх настанов вони виводять з них то надію, то її пряму протилежність.

Теорія мереж та примирення розуму з почуттями

Розходження між розумом та почуттями на практиці майже не трапляється.

Яна Геффнернанова[1009]

Мене завжди дивувало, що одні ментальні процеси ми приписуємо емоціям, а інші — раціональності. Та чи не висновується одне й інше з одного й того самого принципу, хоч вони й здаються протилежними феноменами? Чи існує спосіб, як побудувати міст над (можливо, лиш уявною) прірвою між розумом і чуттєвістю? Як подолати протистояння між суб’єктивними й об’єктивними фактами? Як остаточно примирити релігію, віру й міф — з одного боку — й науку, доказ та парадигму — з іншого?

На самому початку нашої прикінцевої медитації (за декартівською термінологією) ми облишимо чіткий дуалістичний розподіл на раціональне й емоційне. Облишимо дискурс Г’юма про те, чи «розум — раб емоцій», чи навпаки. Облишимо також конструкт homo oeconomicus, безперервна максимізація корисності якого приводить і до невпинної раціональної оптимізації. Повернімося до homo sapiens.

Чи може існувати система, у якій розум не протистоїть відчуттям, почуттям та емоціям — тобто цілісна система, континуум, який сам себе потребує і доповнює? Насправді в реальності не існує раціонального конструкту без бекґраунду відчуттів. Усе — це лиш частини єдиного, раціонально-чуттєвого континууму. Єдина відмінність між раціональною (чи раціональнішою) частиною цього континууму та її чуттєвим антиподом — це рівень підтвердженої рекурсивності, тобто певне емпіричне чи загальносуспільне підтвердження цього відчуття. Нові, оригінальні й нетривіально класифіковані відчуття здаються нам «м’якими емоціями», тоді як повторювані (суспільно) підтверджені емоції ми сприймаємо як раціональні конструкти. А що як «розум» — це лиш «затвердла» повторювана емоція, а емоція — це лише «м’яка» чи «свіжа» раціональна заувага? Між цими екстремальними точками простягається ціла шкала перехідних, раціонально-емоційних відчуттів, які «твердіють» і «старіють», тобто не можна навіть приблизно визначити, чи йдеться про відчуття, чи про емоційну реакцію, чи про раціональну. Ми можемо сумніватися в емоційному як чомусь нестабільному й про що складно розповідати, тому що новизна вражень — річ екстремально суб’єктивна, а на позначення багатьох свіжих вражень у нас точно ще немає слів.

Тільки з часом цей досвід «об’єктивізується» (якщо він повторювано сприймається багатьма людьми) та стає частиною чого, що ми вважаємо стабільним і об’єктивним. У ранніх культурах, коли ще було мало визнаних усім суспільством рекурсивних, а значить і затвердлих емоцій, ці протиріччя не були такими виразними, як сьогодні, коли людство пішло набагато далі в утвердженні певних історій чи конструктів.

Візьмімо хоча б екстремальний приклад математики як загальновизнаної вершини раціональності (у якої де-факто немає емпіричного змісту, попри те, що навіть у витоків зародження одиниці стояли відчуття, бо математика, зрештою, — це система абсолютно абстрактних символів, у яких немає емпіричних супротивників; свої реальні прив’язки до реальності вона шукає вже ex post, тобто в застосуванні — наприклад, через економіку чи комерційні розрахунки). Рівняння, де один плюс один дорівнює два, здавалося нам при першому знайомстві з цим фактом (у дитинстві чи при відкритті цього конструкту) настільки емоційно неважливим і незрозумілим, як і будь-яке інше сприйняття. А математика спершу була лиш емоцією. І цієї емоції нам потрібно було вчитися (так само, як і сьогодні цього вчаться учні в перших класах загальноосвітньої школи). І лише через постійне повторювання і завдяки успішній суспільній конфірмації цього факту (що один плюс один і справді все ще дорівнює два) ця емоція поступово застигала, аж доки вона не перетворилася на міцну й надійну конструкцію, яку ми навчилися використовувати безпечно й без необхідності повторно її перевіряти. Емоційне враження від повторюваних підтверджень затверділо, раціоналізувалося.

Завдяки наміченій (корисній) абстракції поняття одиниці, знака плюс, двійки та знака рівності набули реального значення, яке ми спостерігаємо в реальному світі, проте світ сам по собі цими термінами не оперує (як не містить і жодних інших абстракцій). Ніхто з нас, власне, не бачив ані одиниці, ані двійки. Ми могли бачити два яблука чи дві груші, і одна з речей, що об’єднує ці множини, це й число два. Але сама двійка в світі не існує. А тим більше інші математичні знаки (спробуйте-но собі уявити мінус два). Це символи, значення та правила, які нам потрібно вивчити. Ми безпечно сприймаємо справжні об’єкти реального світу в термінах абстрактних одиниць, плюсів та знаків рівності (кількість груш чи яблук та їхню кінцеву суму). Таким чином суб’єкт, який сприймає, формує собі інтерпретаційну рамку (у нашому прикладу — математичну), крізь яку він здатен бачити світ,