Томаш Седлачек - Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи

У Давньому Римі довгий час правда належала суто поетам. Поеми «Іліада» та «Одіссея» Гомера були однією з багатьох можливих відповідей на питання штибу «Якою ж є людина?» «Боги — вони які?» «Звідки взялися наші закони?».

Поведінка героїв у цих історіях та інтерпретація поета їхніх вчинків значною мірою формували суспільну думку в оцінці характеру людини та богів. З приходом Фалеса правда майже повністю перейшла в руки філософів, а після Аристотеля — і науковців, утім, поезія та епос все ще утримували якусь роль у трактуванні світу. Зараз нам здається, що поняття на кшталт ненауковість, суб’єктивність чи вигадка стали ледь не образливими словами, прикриваючись якими ми дуже швидко відмовляємося від багатьох можливих способів опису реальності. Економісти між цими описами займають привілейоване становище. Чому?

Остання економічна криза продемонструвала, що економісти просто не вміють передбачати реальність. Нам не вдалося з’ясувати ні те, коли почнеться криза, ні її масштаби. І хоча економісти порівняно часто отак помиляються, вони все одно змушені складати прогнози чи й просто самі наполегливо намагаються це робити — на відміну від інших суспільних наук. Соціологи, політологи, юристи, психологи чи філософи особливо не пориваються передбачати майбутнє, щонайбільше пропонують якісь власні візії. Чому економіка не може бути так само стриманою? Навіщо всі ці до десятих відсотка (не) точні прогнози ВВП, інфляції, безробіття чи цін на квартири? Окрім того, що просто на такі прогнози є попит, напрошується й інше пояснення: економіка знову демонструє очевидне прагнення якомога більше уподібнитися фізиці, тобто точній науці про мертві об’єкти, яка, мабуть, має найбільше спільного з прогнозуванням майбутнього.

І хоча ми хочемо пояснювати майбутнє, досить часто ми не здатні пояснити навіть минулого. Філософ Карл Поппер колись написав книгу «Слава й занепад історизму», в якій він доходить висновку, що пояснити причини минулих подій практично неможливо. Або ж: ми можемо надати буквально будь-яку кількість різних «пояснень». За прикладами ходити далеко не треба: економісти досі не можуть дійти згоди щодо причини великої економічної кризи 1929 р. І навіть не можуть домовитися стосовно того, чому ж вона скінчилася. Так само ми не здатні визначити, що спричинило кризу останніх років, хоча ми й відчули її на власній шкірі.

Про-гностики та пророцтва, що самі себе унеможливлюють

Перша велика — і це досить таки зрозуміло — проблема полягає у тому, що все ж доволі складно прогнозувати непрогнозоване. Уже хоча б зі самої сутності речей: якби можна було передбачити майбутнє, воно просто не було б непередбачуваним. Уважні спостерігачі подій (байдуже, фізики чи економісти) можуть визначити тренд і продовжити його. Але ми не можемо передбачити події. Ми можемо сказати, що має статися в модельному випадку, та світ — не модельний.

Для передбачення майбутнього у нас є й чарівне закляття — ми щоразу говоримо ceteris paribus[1006]. Тобто «за умови, що більше нічого не зміниться». Окрім того, що це звучить як абракадабра, варто також визнати, що реальність буває ceteris non paribus (за інших рівних умов). Наприклад, часом стається, що сотні тисяч економістів пильнують геть не ті величини, а жменьці тих, хто вказує на біль-менш релевантні величини, ніхто особливо не вірить.

До того ж кожен справжній пророк несе з собою і своє пророче прокляття. Згадайте лишень біблійного пророка Йону, який не хотів пророкувати, тому його в морі проковтнула велика риба. Через кілька днів вона виплюнула його на берег Ніневії — міста, падіння якого він мав передбачити. Йоні не хотілося пророкувати місту темне майбутнє. Але, увага: люди взяли близько до серця його застороги (хто б чекав?) й покаялися. У цієї історії був щасливий кінець для всіх, окрім Йони: адже нічого не сталося! Саме тому, що повідомлення Йони було правдоподібним, люди прийняли близько до серця його застороги й пророцтво не справдилося, місто лишилося неушкодженим. А Йона потім почувався як король дурнів.

Ідея цієї історії всім зрозуміла: ми недооцінюємо більшість справді хороших пророків. Чому саме, дуже добре пояснює Нассім Талеб у книзі «Чорний лебідь»: якби 2001 року знайшовся хороший аналітик з міжнародних питань та експерт з тероризму, який би зміг дізнатися, що за атака готується на Сполучені Штати, і якби зумів вигадати дієвий профілактичний захист та у всьому переконати своїх підлеглих, що б сталося? Нічого, тому що надані ним дані не дали б передбаченню здійснитися. І люб’язного (справжнього) пророка, у ліпшому випадку, забули б. У гіршому — він би увійшов в історію як воєнний провокатор, залякувач і найнепотрібніший регулювальник усіх часів. Адже саме через нього нам би довелося упродовж багатьох років роззуватися в аеропортах і проходити через вкрай принизливі контролі безпеки...

Це як принцип «пророцтва, що само себе виключає»: адже дуже часто «правдиве» пророцтво не збувається. Якщо ми здатні відгадати проблему наперед, вона в принципі не повинна настати. Йдеться про повну протилежність відомого принципу із суспільних наук, який ми називаємо самовиконуване пророцтво. Втім, проблема в тому, що ми ніколи не знаємо, який з цих двох принципів переважить. Часом засторога несе з собою саме те, перед чим застерігає, а часом і взагалі справа не доходить до його здійснення. Коли людина, якій ми довіряємо, у спокійні часи почне кричати «Криза, криза!», це може викликати психологічний ефект лавини, що й спричинить кризу. Або ж, навпаки, випередить кризу так, що зверне на неї увагу й люди з часом змінять свою поведінку. І лише зрідка ми зможемо наперед дізнатися, що ж за конкретна ситуація перед нами.

Якщо вже ми заговорили про пророцтва: цілком імовірно, що нашого майбутнього не знає і сам Господь Бог, принаймні теологи й досі щодо цього сперечаються. Найправдоподібнішим видається висновок Альфреда Вайтгеда, одного з найвизначніших філософів і теологів (а також математиків) минулого століття, який стверджує, що майбутнє — радикально відкрите, навіть для Бога. Якби Бог знав, що Єва й Адам скуштують плід із забороненого дерева, чому б він потім на них сердився? Пророцтва Старого Завіту — це зовсім не детерміністичне зазирання в майбутнє. Це радше засторога й стратегічна зміна можливого розвитку, насамперед такого, що вимагатиме певної реакції. Якби реакція була правильною, прогноз ніколи б не справдився. Тож щодо майбутнього ми не можемо бути оптимістичними чи песимістичними, можемо бути лише містичними.

Блиск і убогість футуризму

Хоча якби ми справді могли, чи хотіли б знати майбутнє? Чи любили б ви когось, якби