Дафна дю Мор'є - Ребекка

ми сиділи мовчки, це траплялося лишень тому, що на те була наша воля. Я запитувала себе, як мені вдавалося бути такою щасливою, коли наш маленький світ заполонила чорнота? Це було дивне щастя. Не таке, про яке я мріяла, не таке, на яке чекала. Це було не те щастя, яке я омріювала довгими самотніми годинами. У ньому не було гарячковості й поспіху. Це було тихе, спокійне щастя. Вікна бібліотеки були навстіж відчинені, і коли ми не розмовляли та не торкалися одне одного, то дивилися на темне похмуре небо.

Уночі, певно, дощило, бо ж, прокинувшись наступного ранку, одразу по сьомій, підвівшись і виглянувши у вікно, я побачила, що троянди в саду згорнули пелюстки й похилили голівки, а порослі травою схили перед гаєм виблискували срібною вологою. У повітрі відчувався слабкий аромат туману й вогкості, запах, що з’являється, коли опадає перше листя. Невже осінь настане на два місяці раніше? Прокинувшись о п’ятій, Максим мене не будив. Очевидно, він вибрався зі свого ліжка й тихенько вийшов через ванну кімнату до гардеробної. Наразі він уже мав бути там, у бухті, разом із полковником Джуліаном, капітаном Сьорлом та чоловіками з ліхтера. Там будуть ліхтер, кран і ланцюг; і човен Ребекки підніматимуть на поверхню. Я подумала про це спокійно, байдуже, нічого не відчуваючи. Я уявила їх усіх у затоці, а з ними й темний корпус невеличкого вітрильника, що, наскрізь промоклий, скрапуючи водою, повільно піднімається на поверхню із прилиплими до бортів трав’янисто-зеленими водоростями й черепашками. Коли вони витягнуть його на ліхтер, вода потоками стікатиме з бортів у море. Деревина невеличкого човна буде трухлявою й посірілою, місцями нагадуватиме м’якуш. Корпус тхнутиме мулом, іржею й тими темними травами, що ростуть на морському дні поряд зі скелями, які ніколи не з’являються над водою. Можливо, на кормі досі висітиме табличка з назвою. «Je Reviens». Позеленілі й вицвілі літери. Наскрізь проіржавілі цвяхи. На підлозі каюти лежатиме Ребекка.

Я підвелася, скупалася у ванній, одяглася і, як зазвичай, спустилася до сніданку о дев’ятій. На таці лежало багато листів. Від гостей, які дякували нам за бал. Я швидко проглянула їх, не читаючи. Фріс поцікавився, чи тримати для Максима сніданок гарячим. Я сказала, що мені невідомо, коли він повернеться. «Йому довелося вийти з самого ранку», — мовила я. Фріс нічого не відказав. Він мав дуже серйозний, на диво похмурий вигляд. Мені знову спало на думку, що, можливо, він уже про щось довідався.

Після сніданку я віднесла свої листи до ранкової вітальні. У кімнаті стояв запах затхлості, вікна були зачинені. Я розчахнула їх навстіж, впустивши свіже прохолодне повітря. Квіти на камінній дошці похилилися, багато з них уже повмирали. На підлозі валялися пелюстки. Я торкнулася дзвінка, і до кімнати зайшла Мод, молодша покоївка.

— У цій кімнаті сьогодні вранці не прибирали, — сказала я. — Навіть вікон не відчиняли. Усі квіти зав’яли. Забери їх звідси, будь ласка!

Мод мала знервований і винуватий вигляд.

— Мені дуже шкода, мадам, — промовила вона, підійшла до каміна й прибрала вази.

— Простеж, щоб такого більше не траплялося, — наказала я.

— Слухаюсь, мадам, — відповіла покоївка.

Забравши з собою квіти, Мод вийшла з кімнати. Я й не думала, що суворою бути настільки просто. І чому раніше я вбачала в цьому щось складне? Меню на день лежало на письмовому столі. Холодний лосось під майонезом, заливні котлети, холодець із курки, суфле. Я впізнала всі страви з вечірнього фуршетного столу на балі. Було зрозуміло, що ми досі харчуємось залишками. Вочевидь, це був той самий холодний ланч, який накрили в їдальні вчора і якого я не торкнулась. Схоже, слуги не завдавали собі клопоту. Я перекреслила олівцем увесь список, торкнулася дзвінка й викликала Роберта.

— Перекажіть місіс Денверз, щоб вона наказала приготувати щось гаряче, — сказала я. — Якщо й досі лишились недоїдені холодні закуски, нехай до їдальні нам їх не приносять.

— Слухаюсь, мадам, — відказав він.

Я вийшла за ним із ранкової вітальні й рушила до квіткової кімнати по свої ножиці. Тоді вийшла у трояндовий сад і зрізала кілька бутонів. Прохолода розтанула. День мав бути таким самим спекотним і безвітряним, як і вчора. Мені стало цікаво, чи вони досі були в затоці, а чи вже дістались лиману неподалік від Керрітської гавані. Незабаром я про це дізнаюсь. Скоро Максим повернеться й усе мені розповість. Що б не сталося, я мушу поводитися спокійно й тихо. Що б не трапилося, я не маю боятися. Я зрізала троянди й віднесла їх до ранкової вітальні. Килим уже обмели, а опалі пелюстки прибрали. Я взялася ставити квіти у вази, які Роберт наповнив водою. Коли я вже майже закінчила, почувся стукіт у двері.

— Увійдіть, — відгукнулась я.

То виявилась місіс Денверз. У руці вона тримала список меню. Мала блідий і втомлений вигляд. Під очима виднілись великі круги.

— Доброго ранку, місіс Денверз, — привіталась я.

— Я не розумію, чому ви відіслали меню назад і переказали своє повідомлення через Роберта, — почала вона. — Чому ви це зробили?

Я поглянула на неї, тримаючи в руці троянду.

— Ці котлети й лососину привезли вчора, — відказала я. — Я бачила їх на підсобному столику. Сьогодні я хочу чогось гарячого. Якщо на кухні не з’їдять холодне, можете його викинути. У цьому будинку відбувається стільки марнотратства, що ще трошки йому не завадить.

Місіс Денверз витріщилася на мене й нічого не відповіла. Я поставила троянду поряд з іншими до вази.

— Тільки не кажіть, що не зможете придумати, чим нас нагодувати, місіс Денверз, — додала я. — У вашій кімнаті мусять бути меню на всі випадки життя.

— Я не звикла, що мені переказують повідомлення через Роберта, — сказала вона. — Якщо місіс де Вінтер хотіла щось змінити, вона дзвонила по внутрішньому телефону мені особисто.

— Боюсь, мене не надто обходить, що зазвичай робила місіс де Вінтер, — промовила я. — Як вам відомо, тепер я — місіс де Вінтер. І якщо мені зручно переказувати вам повідомлення через Роберта, то я так і робитиму.

У цю ж мить до кімнати зайшов Роберт.

— Телефонують із «Каунті кронікл», мадам, — повідомив він.

— Скажіть «Каунті кронікл», що мене немає вдома, — відказала я.

— Так, мадам, — сказав Роберт і вийшов.

— Щось іще, місіс Денверз? —