Лія Серебро, Олена Арматіна - Його інвестиція. Міняю інвестора. Частина 2., Лія Серебро, Олена Арматіна

56

Ми повернулися додому. Тіло втомлене, емоції виснажені, але дім зустрів нас теплом і, несподівано, дитячим сміхом. Я зупинилася на порозі вітальні й застигла, побачивши перед собою чотирьох дітей. Вони гралися, ніби нічого й не сталося. Найменший підняв голову, побачив нас і щасливо вигукнув:

 

— Тато!

 

Емір теж зупинився, погляд спочатку здивований, потім злегка полегшений. Він швидко перетнув кімнату, нахилився до дітей і обійняв їх усіх одразу. Діти радісно сміялися, а я не могла відвести очей від цієї картини. Мій погляд зачепився за найстаршу дівчинку. В її очах читалося полегшення.

 

— Як… як вони тут опинилися? — запитала я, не зводячи погляду з малечі.

 

Емір озирнувся, його очі були повні глибокої втоми.

 

— Лейла зізналася, — відповів він тихо, розгладжуючи волосся найменшого хлопчика. — Вона вирішила використати дітей як… зброю проти мене. Але її плани провалилися. Поліція… змусила її розкрити місце, де вона їх тримала.

 

Я мовчки опустилася на диван, відчуваючи, як серце калатає в грудях. На душі стало легше, але важкість останніх подій нікуди не зникла. Емір сів поруч зі мною, підперши голову рукою.

 

— Я ніколи не відчував від неї любові, — раптом промовив він. Його голос звучав хрипко, надто емоційно для такої сильної людини. — Вона завжди… хотіла контролювати мене, використовувати. Усі вони… і Лейла, і…

 

Він замовк, але я знала, кого він мав на увазі.

 

— Тобі здається, що це все? — обережно запитала я, нахиляючись до нього.

 

— А хіба ні? — він повернувся до мене. Його очі… Боже, у цих очах стільки болю. — Мій син. Навіть мій син дивився на мене, як на… джерело грошей, а не як на… батька.

 

Я не знала, що сказати. Моя рука інстинктивно потягнулася до його плеча, і я торкнулася його обережно. Емір здригнувся, але не відсунувся.

 

— Ти… дуже вразливий, — сказала я тихо. — Більше, ніж показуєш. Ти і Салім… Ви такі різні зовні, але всередині… дуже схожі. Ви обоє тонкі, чуттєві. Просто кожен захищається по-своєму.

 

Емір завмер. Він дивився на мене так, ніби вперше почув ці слова. Його рука, міцна й тепла, раптом ковзнула вниз і торкнулася мого живота. Я здригнулася, але не відсунулася.

 

— Що ти будеш тепер робити? — запитав він, і голос його став майже шепотом.

 

— Чому ти питаєш це? — відповіла я, відчуваючи, як серце калатає дедалі швидше.

 

— Бо… — Він зробив паузу, ніби шукав правильні слова. — Салім. Ти його кохала… Чи, можливо, кохаєш досі?

 

Я різко випрямилася, відчуваючи, як кров відливає від обличчя.

 

— Що ти маєш на увазі? — запитала я, намагаючись залишатися спокійною.

 

Емір дивився прямо на мене. Його рука все ще лежала на моєму животі, і цей дотик змушував мене почуватися занадто вразливою.

 

— Я… Я боюся, Настю, — нарешті промовив він. Його голос зламався, і це було вперше, коли я побачила його таким… відкритим. — Боюся, що ти повернешся до нього. Що він відбере тебе у мене.

 

Моє серце стислося. Я не знала, що сказати. У цей момент я зрозуміла, наскільки глибоким є цей страх. Емір, такий сильний, впевнений, раптом виглядав… майже беззахисним. Його очі шукали відповіді в моїх, а рука на животі здавалась обіцянкою, що він готовий захищати мене й наше майбутнє.

 

— Еміре… — почала я, але він похитав головою, немов боявся почути те, що я збиралася сказати.

 

— Ні, — перервав він мене. — Просто скажи. Ти його кохаєш? Чи можу я… хоча б сподіватися на тебе?

 

Я мовчала. У цій тиші було більше емоцій, ніж у будь-яких словах. Емір нахилився ближче, його пальці злегка стиснули мою руку.

 

— Скажи мені правду, Настю. Я… Я мушу знати.

 

Його голос звучав тихо, але впевнено. Це було не прохання, а вимога. І я розуміла, що відповісти зараз означало змінити все.

 

Я сиділа на краю ліжка, дивлячись у порожнечу перед собою, але думками була далеко. Знову й знову перед очима спливали Салімові очі. Ті, що здавалися такими чужими, коли він намагався знищити все, що ми будували з Еміром, і такими рідними, коли він захищав мене, ставши між мною і кулею. Його руки, які тоді ледь торкнулися моїх, здавалися важчими за всю провину світу. І цей вогонь, який горів у його погляді, вогонь, що ніколи не згасав…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍