Ребекка Куанг - Республіка Дракона, Ребекка Куанг

витонченим відпрацьованим рухом. Він схопився за віжки обома руками і глянув на них. Зглитнув.

— Жинь…

— Що? — озвалася вона.

Він видавався дуже маленьким на коні. Це вперше вона побачила його тим, ким він був насправді: не безстрашним шаманом, не загадковим Провидцем, а просто хлопцем, справжнім. Вона завжди вважала Чаґханя таким духовно могутнім, таким відірваним від виміру смертних. Але зрештою він був людиною, меншою й худорлявішою, ніж більшість людей.

І вперше за його життя він був сам.

— Що мені робити? — тихо запитав він.

Його голос тремтів. Хлопець був геть розгублений.

Жинь потяглася до його руки. А потім глянула на нього, по-справжньому зазирнула йому в очі. Вони були такі схожі, якщо подумати. Надто юні, щоб бути такими могутніми, зовсім не готові до обов’язку, до якого їх штовхали.

Вона стиснула його пальці.

— Битися.

Частина 3

Роздiл 25

На те, щоб дістатися до Арлона, їм знадобилося двадцять дев’ять днів. Жинь знала це точно, бо щодня робила зарубку на плоту, розмірковуючи, як тим часом розвивається перебіг війни. Кожна мітка позначала ще одне запитання, ще один можливий результат. Дадзі вже вторглася в Арлон? Республіка ще жива? А Неджа вижив?

Упродовж усієї мандрівки вона втішалася вже тим, що не бачила на Західному Мужвеї Імперського флоту, однак це означало небагато. Флот міг уже проминути їх. Дадзі могла піти на Арлон сушею, а не пливти, бо ж Міліція завжди почувалася комфортніше, воюючи на суші. А ще флот міг узяти курс на узбережжя, або знищити війська Цоліня, а вже потім вирушити на південь до Червоних скель.

А тим часом їхній пліт поступово спускався Західним Мужвеєм, дрейфуючи за течією, бо ж вони обоє були надто виснажені, щоб гребти.

За два дні Кітай спорудив пліт — за допомогою мотузок та мисливських ножів, кинутих кетреїдами. Пліт, складений із решток Республіканського флоту, вийшов неміцний, але якраз достатнього розміру, щоб вони могли лягти, не торкаючись одне одного.

Сплавляння на плоту — доволі повільний процес. Вони обачно трималися ближче до берега, щоб уникнути небезпечної течії, на зразок тієї, що потягла їх із водоспаду на Бояні. А за можливості намагалися пливти попід деревами, щоб лишатися непоміченими.

Їм доводилося бути розважливими і з харчами. Сушеного м’яса з припасів кетреїдів їм вистачило на два тижні, зрідка вдавалося спіймати й рибу, та все ж, із плином днів на їхніх тілах все помітніше проступали кістки. Жинь і Кітай позбулися більшості м’язової маси та витримки, а тому потреба уникати патрулів стала для них ще нагальнішою. Навіть із повернутими вміннями Жинь їхні шанси на перемогу в будь-якій сутичці були невеликі, якби їм забракло сили пробігти бодай кілометр-два.

Удень вони спали, щоб зберегти сили. Хтось один згортався клубочком на плоту, доки інший вартував біля списа, прикріпленого до щита, що слугував їм водночас і веслом, і стерном. Якось удень Жинь прокинулася й побачила, що Кітай видряпує на плоту якісь графіки.

Вона протерла заспані очі.

— Що ти робиш?

Кітай сперся підборіддям на кулак і постукував ножем по деревині.

— Розмірковую, як найкраще використати тебе як зброю.

Жинь сіла.

— Використати мене як зброю?

— Невдала фраза? — Кітай продовжив видряпувати щось на плоту. — Тоді як оптимізувати використання твоїх умінь. Ти як ліхтар. Я намагаюся з’ясувати, як змусити тебе палати яскравіше.

Жинь показала на нерівно викарбуване коло.

— І оце я?

— Так. Це зображення твого джерела жару. Я намагаюся з’ясувати, як саме працюють твої вміння. Ти можеш прикликати вогонь звідки завгодно? — Кітай показав на інший бік річки. — Наприклад, зможеш запалити он той очерет?

— Ні. — Жинь знала відповідь, навіть не спробувавши. — Вогонь іде від мене. Зсередини мене.

Так, це була правда. Коли вона прикликала вогонь, то він немовби виривався з чогось усередині неї і проходив крізь тіло.

— Полум’я виходить із моїх долонь і рота, — сказала вона. — Я можу робити це й з інших місць, але так найлегше.

— То ти і є джерелом жару?

— Не так джерелом. Радше… містком. Чи, може, воротами.

— Воротами, — повторив він, чухаючи підборіддя. — Звідси й ім’я Хранитель Воріт? Він провідник до всіх богів?

— Сумніваюся. Дзян… Дзян — це відчинені двері для певних істот. Ти бачив, що нам показала Сожцань Сіжа. Гадаю, його єдине вміння в тому, щоб прикликати цих тварюк. Усіх чудовиськ Імператорського Звіринцю, хіба не так кажуть у тій легенді? Але решта нас… Це важко пояснити, — Жинь силкувалася знайти слова. — Боги існують у цьому світі, але вони також лишаються і в своєму, тож коли Фенікс у мені, він може впливати на світ…

— Але не так, як йому того хочеться, — перебив Кітай. — Чи не завжди.

— Бо я йому не дозволяю, — сказала вона. — Це питання контролю. Якщо тобі вистачає сили волі, то ти перенаправляєш силу бога задля власних цілей.

— А якщо ні? Що відбувається, якщо ворота відчиняються навстіж?

— Тоді це кінець. Тоді ти стаєш таким, як Фейлень.

— Але що це означає? — наполягав він. — У тебе лишається бодай якийсь контроль над власним тілом?

— Не впевнена. Було декілька митей, лише декілька, коли я думала, що там усередині Фейлень, що він бореться, щоб повернути собі тіло. Але ти бачив, що сталося.

Кітай повільно кивнув.

— Мабуть, важко перемогти в ментальній битві з богом.

Жинь подумала про шаманів, ув’язнених у камені в Чулуу Корікх, у вічній пастці, наодинці з власними думками й жалями, втішених лише знанням, що це принаймні найменш жахлива альтернатива. Вона здригнулася.

— Це майже неможливо.

— То виходить, нам просто треба з’ясувати, як здолати вітер вогнем. — Кітай розчесав пальцями відрослий чуб. — Непогана загадка.

Оскільки зайнятися на плоту все одно було нічим, вони почали експериментувати з вогнем. День за днем вони розширювали межі можливостей Жинь, щоб перевірити, як далеко вона може зайти, який контроль може втримати.

Доти Жинь прикликала вогонь інстинктивно. Вона була надто заклопотана битвою з Феніксом за контроль над власним розумом, аби перейматися вивченням механізмів полум’я. Але з ретельними запитаннями і цілеспрямованими експериментами Кітая їй вдалося з’ясувати властивості своїх умінь.

Вона не могла контролювати вже наявний вогонь. Не могла контролювати й полум’я, що вже полишило її тіло. Але могла надати вогню форми або змусити його вибухнути в повітря, хоча навіть найбільше полум’я гасло за лічені секунди, якщо не було чим його підживити.

— А як ти це відчуваєш? — запитала вона в Кітая.

Він помовчав якийсь час, а потім відповів.

— Не боляче. Принаймні біль не такий сильний, як першого разу. Це дужче схоже… Немовби я щось помічаю. Щось рухається в глибині моєї голови, і я не впевнений, що саме. Я відчуваю гарячку, немовби викид адреналіну, який отримуєш, коли зазираєш за край скелі.

— Ти впевнений, що це не боляче?

— Даю слово.

— Маячня, — сказала вона. — Ти кривишся щоразу, коли я прикликаю полум’я, більше за багаття. Немовби ти в передсмертній агонії.

— Хіба? — він кліпнув. — Мабуть, просто рефлекс.