Ребекка Куанг - Республіка Дракона, Ребекка Куанг

що вони зіграють у гру. Він кинув їм виклик випередити його стріли. Призахідники розбіглися.

Жинь бачила дівчину, яку вбив Дзян, Цевері, доньку Сожцань Сіжі — вона їхала верхи з маленьким хлопчиком, який сидів попереду неї. Вони сміялися.

Бачила гурт воїнів, спірлійців, одразу це збагнула, щонайменше десяток, із їхніх плечей скочувалося полум’я, коли вони йшли між спаленими юртами й понівеченими тілами.

Вона відчула пекучу лють, яку випромінював Бектер, лють, яку ослаблі протести Сожцань Сіжі тільки підсилювали, — і все збагнула. Це боротьба, підживлена не просто якимись амбіціями. Це помста.

Бектер хотів помститися за свою сестру Цевері, чого Сожцань Сіжа зробити так і не змогла. Він хотів відплати. Сожцань Сіжа хотіла контролювати нікарських шаманів, а Бектер хотів їхньої смерті.

«Надто довго ти дозволяла Цике безконтрольно бігати по Імперії, мамо», — голос Бектера дзвенів гучніше й чистіше. — Надто довго ти милувала наймадське сміття. Годі».

Вершники погодилися.

Вони вже давно присягнули на відданість іншому лідеру. А тепер лишилося тільки прибрати попереднього.

За мить ця розмова скінчилася.

Сожцань Сіжа заточилася назад. Вона немовби зіщулилася. Уперше Жинь побачила на її обличчі страх.

— Бектере, — сказала вона. — Будь ласка.

Бектер віддав наказ.

Стріли всіяли землю навколо ніг Авґуса. Авґус здавлено скрикнув. Жинь ринулася вперед, але було вже запізно. Вона почула клацання, а потім короткий постріл.

Сожцань Сіжа впала на землю. Дим здіймався від точки, де куля влучила їй у груди. Вона опустила погляд, а потім знову глянула на Авґуса, на її обличчі застигла невіра, а потім вона завалилася набік.

Чаґхань кинувся вперед.

— Ама!

Авґус кинув аркебузу, з якої вистрілив, а іншу закинув на плече.

Декілька речей сталися водночас.

Авґус натиснув на спусковий гачок. Цара кинулася поперед брата. Постріл розітнув ніч, близнюки впали. Цара впала Чаґханю в руки.

Вершники повернулися, щоб утекти.

Жинь закричала. Струмінь вогню вистрелив із її рота й ударив Авґуса в груди, збиваючи його з ніг. Він закричав, нестямно корчачись, щоб збити полум’я, але вогонь не згасав, він пожирав його повітря, проникав у його легені, стискав його зсередини, немовби рука, аж доки тулуб Авґуса не почорнів, аж доки йому забракло сили кричати.

Передсмертна агонія Авґуса сповільнилася до комашиного смикання, коли Жинь упала навколішки. Вона закрила рота. Полум’я згасло, а Авґус лишився лежати.

Позаду неї Чаґхань зігнувся над сестрою. Темна пляма крові проступила над правою груддю Цари, немовби її розмалював невидимий художник. Наче маковий цвіт, та пляма розросталася все ширше.

— Царо… Царо, ні… — Чаґхань нестямно водив руками над її грудьми, але не було стріл, щоб він міг їх витягти, уламки металу проникли надто глибоко, щоб можна було її врятувати.

— Припини, — видихнула Цара. Вона підняла тремтливу руку й торкнулася грудей Чаґханя. Кров бульбашками виступала між її зубів. — Відпусти. Просто відпусти.

— Я йду з тобою, — сказав Чаґхань.

Дихання Цари перетворилося на суцільні короткі болісні видихи.

— Ні. Надто важливо.

— Царо…

— Зроби це заради мене, — прошепотіла Цара. — Будь ласка.

Чаґхань притиснувся чолом до чола Цари. Щось майнуло між ними, обмін думками, якого Жинь не чула. Цара простягнула тремтливу руку до своїх грудей, намалювала знак власною кров’ю на блідій щоці Чаґханя, а потім накрила його рукою.

Чаґхань видихнув. Жинь здалося, що вона бачила, як щось промайнуло в просторі між ними, хмарка повітря, мерехтіння світла.

Голова Цари впала набік. Чаґхань підтягнув її обм’якле тіло собі на руки й опустив голову.

— Жинь, — стривожено промовив Кітай.

Вона розвернулася. За три метри від них верхи на коні сидів Бектер, занісши руку для удару.

Вона підняла тризуб, але в неї не було жодного шансу. Бектер мав легку ціль. Вони загинули б за лічені секунди.

Але Бектер не стріляв. Вклав стрілу в лук, але не натягнув тятиви. У його очах читалося приголомшення, він переводив погляд із тіла Сожцань Сіжі до Цари, а потім назад.

«Він у стані шоку», — збагнула Жинь. Бектер не вірив, що накоїв.

Вона замахнулася тризубом над головою, прицілюючись зуб­цями.

— Убивати не так і легко, правда?

Бектер кліпнув, немовби тільки отямився, а потім націлив на неї лук.

— Ну ж бо, — сказала вона йому. — Погляньмо, хто швидший.

Бектер глянув на сяйливі вістря її тризуба, а потім на Чаґханя, який розхитувався вперед-назад над тілом Цари. А тоді опустив лук, хай і лише на мить.

— Це ти зробила, — сказав Бектер. — Це ти вбила маму. Саме так я і скажу. Це твоя провина, — його голос тремтів, немовби він намагався переконати себе. Лук у його руках тремтів. — Це все твоя провина.

Жинь метнула тризуб. Кінь Бектера став дибки. Тризуб пролетів над його головою і промайнув у порожнечі. Жинь випустила струмінь полум’я в його напрямку, але надто повільно — уже за лічені секунди Бектер зник із її поля зору, розчинившись у лісах, щоб приєднатися до своєї банди зрадників.

Довгий час єдиним звуком на галявині було Чаґханеве дихання. Він не плакав. Його очі були сухими. Але груди шалено здіймалися в уривчастих здавлених видихах, а очі розширилися, вдивляючись у труп сестри. Чаґхань наче не міг повірити в те, що бачив.

«Наша воля зв’язана ще з дитинства, — сказала Цара. — Ми дві половинки однієї людини».

Жинь навіть уявити не могла, як то воно — втратити її.

Нарешті Кітай нахилився над тілом Сожцань Сіжі й перекотив її на спину. А потім опустив їй повіки.

Потім він обережно торкнув Чаґханя за плече.

— Якщо ми можемо щось…

— Буде війна, — різко сказав Чаґхань. Він поклав Цару на землю перед собою, а потім склав їй руки на грудях, одну поверх другої. Його голос був рівним, беземоційним.

— Тепер Бектер вождь.

— Вождь? — повторив Кітай. — Він щойно вбив власну матір!

— Не своїми руками. Ось чому він дав призахідникам ту зброю. Він не торкнувся її, і вершники це засвідчать. Вони зможуть присягнутися перед Пантеоном, бо це правда.

На обличчі Чаґханя не було емоцій. Він видавався абсолютно, страхітливо спокійним.

Жинь зрозуміла. Він закрився, замінив свої почуття, зосередившись на спокійному прагматизмі, бо лише так міг заблокувати біль.

Чаґхань глибоко і тремтливо вдихнув. На мить оболонка взялася тріщиною. Жинь побачила, як на його обличчі промайнув біль, але він зник так само швидко, як і з’явився.

— Це… Це все змінює. Сожцань Сіжа була єдиною, хто стримував кетреїдів. Тепер Бектер поведе їх винищувати наймадів.

— Тоді йди, — сказала Жинь. — Бери бойового коня. Їдь на північ. Повертайся до свого клану й попередь їх.

Чаґхань кліпнув.

— Той кінь для вас.

— Не будь ідіотом.

— Ми знайдемо інший шлях, — сказав Кітай. — Це забере в нас трохи більше часу, але ми розберемося. Йди.

Чаґхань повільно підвівся на непевних ногах і пішов за ними до берега річки.

Кінь покірно чекав там, де вони його й лишили. Сутичка на галявині його наче зовсім не потривожила. Певно, він був привчений не панікувати.

Чаґхань закинув ногу у стремено й підтягнувся в сідло одним