Юзеф Ігнацій Крашевський - Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський

під звуки пісень створюється якесь ніби ідеальне суспільство, інститути якого пізніше, при зіткненні слов'ян з іншими народами, змінені й зіпсовані, свідчать про справжню високорозвинену цивілізацію. Чим глибше ми вивчаємо цей міфічний побут, тим ідеальнішим він постає перед нами.

Віра в єдиного бога, подружнє життя, чистота звичаїв, пошана до чужої власності були розвинуті в такій мірі, що оселі не потребували замків; безмежна гостинність, патріархальне правління, організація общин і об'єднання їх у вигляді федерації — все це біля самих джерел стародавнього слов'янства було цілком очевидним[2]. Та от війни, потреба оборонятися від ворогів, носити зброю, проникнення чужих понять і звичаїв завдають самому по собі слов'янському організмові тяжку рану, і відразу ж настає процес його розкладу і утворення чогось такого, що мусить пристосовуватись до життя і умов, властивих оточенню слов'янства. Залишаються тільки уламки колишньої організації, яка, постраждавши, втративши самобутню силу для подальшого розвитку, повинна була пережити кризу нової метаморфози. Тільки відособлення, в якому жили колись слов'яни, дозволило їм формуватися відповідно до їх природи й творити власну цивілізацію; зіткнення з чужими племенами змінює ці умови. Немає ніякого сумніву, що перші періоди такої кризи в народному організмі означають завжди занепад і ослаблення, самозречення і короткочасне безумство.

У всій боротьбі слов'янства, особливо з германськими племенами, ми бачимо позитивні риси цього старого організму, який навіть вороги високо оцінюють, і як перший результат нової цивілізації появляється безсилля, хвороба, занепад. Вони втрачають те, що самі виробили в собі, і не можуть відразу засвоїти того, що приходить до них у формі малозрозумілій, не відповідній їхній природі. Ці гуслярі, котрі не знали заліза, протягом довгих віків проявляють свою натуру, залишаються мрійниками, дозволяють себе підкоряти, завойовувати й поневолювати.

У пізніші віки різні слов'янські племена підпадають під вплив різних сусідів, умов життя й формуються відокремлено. Слов'янство ділиться не на народи, а на безліч дрібних груп, яких необхідність оборонятись об'єднує в невелику спільність. Це і є та таємнича епоха, коли виникають елементи, з яких має складатися Лехія.

Над цією другою колискою Польщі панує той самий морок, що оповиває початок слов'янства. І тут, і там історичним матеріалом є перекази, легенди, тобто поезія, та речі, що знаходять при розкопках могил, хоч встановити епоху пам'ятки надзвичайно важко. Майже до того моменту, коли Лехія, прийнявши християнство, постає спершу в боротьбі, а потім у спілці з германцями, ми не маємо про неї жодних відомостей, крім невиразних легенд. Навіть ці легенди ми тепер черпаємо не з першоджерела, не з вуст народу, який про них забув, а зі сторінок хронік, де їх невірно записано, бо той, хто їх писав, намагався створити щось таке, що відповідало б поняттям його епохи.

Всі наші дослідники погоджуються з тим, що перекази про початок історії народу є мішаниною розмаїтих за своїм походженням елементів, склеєних в безформне ціле. Проте з них можна дещо почерпнути, так само як і з пам'яток, знайдених при розкопках могил…

Немає сумніву, що історія Лешків, Попелів, легенди про Ванду, Крака і т. ін. відносяться до певних поворотних моментів та раптових змін у минулому народу, або, скоріше всього, його складових частин, бо до П'яста і його потомства нема й поняття якоїсь державної цілісності. У глибині пущ, у тиші лісів тільки-но починають створюватися невеличкі первинні групи, які, об'єднавшись, потім становлять державу Болеслава. Літописці спочатку навіть по-різному іменують край, який то називається землею полян, то землею ляхів і лехів. Коли ж за Мєшка та його сина Болеслава раптом виступає ця держава на історичній арені, ми розуміємо, що це було результатом внутрішнього розвитку, який визначив її життєздатність.

Длугош, створюючи в п'ятнадцятому віці, відповідно до тогочасних ідей, історію Польщі, подав перекази та легенди, що передували історичній епосі, так само вільно і некритично, як і пізніші матеріали, — крізь призму свого часу. Проте в цьому не можна його звинувачувати, бо кожному поколінню повинно здаватись, що тільки воно найближче до істини. Отже, за Длугошем, найстародавнішою є легенда про Леха, від нього йде назва землі Лехії та її жителів — лехітів. Але Длугошу відомо, що різноманітні племена, споріднені з лехітами, називалися відповідно до місцевості, яку вони населяли.

Цей міфічний Лех Длугоша вмирає бездітним. Власне кажучи, невідомо, коли він жив, як давно владарював його рід; відомо тільки, що він помер, не залишивши потомства. Після першого монархічного, вірніше, патріархального правління, коли ватажком народу був батько роду, володар широко розгалуженої родини, настає общинне правління так званих дванадцяти воєвод. Переказ, що розповідає спочатку про патріархальне правління, а потім про самоуправління невеличких общин, аж ніяк не суперечить природі речей. В такій послідовності і повинен був відбуватись процес формування народу. Дванадцять воєвод, що стоять на чолі мирів, общин і т. ін., в прагматичному викладі Длугоша набирають невластивого їм характеру.

Згаданий після них Крак, очевидно, чеського походження, не має нічого спільного з лехітською легендою. В історичних переказах він виступає для зв'язку Лехії із слов'янством, і характер розповіді тут зовсім інший. В ній перемішались народна слов'янська казка, уривки якоїсь давньої поеми і силкування охарактеризувати епоху. Крак, володарюючи водночас над поляками і чехами, закладає Краків, який затьмарює собою значно стародавніше Гнєзно. Тепер усе життя зосереджується в цьому польсько-чеському місті, але в печері, під Вавельським замком, з'являється потвора нечуваних розмірів, казковий дракон (Olophahus), який глитає телят, овець і навіть людей.

«Коли дракон, зморений тривалим голодом, — пише Длугош, — не знаходив випадкової або підкинутої йому жертви, він з дикою люттю серед білого дня виповзав із лігва і, страхітливо заревівши, кидався на коней, волів, запряжених у віз або плуг, і давив їх. Не менш люто пожирав він і людей, що не встигали втекти від нього…»

Пойняті тривогою жителі хочуть залишити Краків; та от Краку спадає на думку нагодувати потвору стервом, начинивши його підпаленими сіркою, трутизною, воском та живицею. Дракон із жадібністю зжирає підкинуту йому їжу і від вогню, що випалює йому нутрощі, здихає. Врятувавши у такий спосіб свій край від лиха, Крак продовжує владарювати у щасті і спокої, а вдячний люд після його смерті насипає йому на горі Ляссоті, під Краковом, могилу, таку ж, як колись на честь своїх володарів насипали під старовинною Упсалою шведи. Ця могила й породила легенду про Крака. Чому одна з трьох дочок, які залишилися після Крака, владарює потім окремо, в Чехії, легенда не пояснює. Це знову вузол, який має зв'язати Крака та Польщу із слов'янством і легендою, що вже