Всеволод Миколайович Петров - Спомини з часів української революції (1917-1921), Всеволод Миколайович Петров

Ясно було, що наступає для України психольоґічно-суспільна кріза: селяни в Києві начинають зневірюватись у доцільности української самостійности, бо бояться, що вона принесе їм реакцію. Гребінчанські міщани бояться правих реформ від української влади, під Хоролом частина селянства стала озброєно проти нас і була готова ототожнити Україну з реакцією, в Конграді С. Р-и допомагають і то лише з огляду на гасло нашого "Заклику", щоби протиділати реакції, а Панютинські робітники просто кажуть і майже загрожують стати при боці Москви, якщо прийде реакція, а міжтим ця реакція вже отруїла своїми бацілами військово-здоровий організм Запорожжа, що вже перестав бути виразником волі мас, а може поки що є виразником волі всеї мійської позаклясової української і лише демократичної інтелігенції та інших суспільних ґруп, теж не соціялістичних.

Цікаво, що народні маси по всім цим нашим уривочним спостереженням ще досі не знайшли своєї влади, яка би їх цілковито задовольнила, тому таке відірвання кермування та збройної сили від мас шкідливе, зокрема в цей період процесу шукання чи то популярної, чи то бодай "твердої" влади.

Відчуваємо пекучу потребу якось цій біді запобігти, знайти якусь ще точку опертя в Запорожцях, бо Гордієнківських кадрів ледви вистарчає, щоби утримати відповідні настрої бодай у межах полку, та й небагато нас, хоч і розкинули ми свої маршові сотні від Лубнів аж до Лозової.

Здається, Слобожанці можуть бути такою другою точкою опертя; щось стійке є і в цих нерухомих, впевнених обличчах.

Отже, 10. ранком іду до стації Лозової – налагодити охорону, а заразом познайомитись зі складом Слобожанських гайдамаків. Своїм хлопцям з другої сотні та кулеметчикам наказую теж познайомитись з цим полком докладніше і здати про це вичерпуючий звіт.

Може, це воля сприяючої долі, що обидва Гайдамацькі полки зійшлися в одному відділі під одною орудою.

Полковник Сікевич робить вражіння доброго муштровика, який в захопленні від тої частини, яку він приняв під свою оруду та яку він уважав зразком бойової карности і витривалости. Він мені оповідав, що бувший начальник штабу Коша Удовиченко Олександер залишив Кіш у Києві та пішов до Слівінського у Генеральний штаб, який тепер є в періоді формування, що нагінка на гайдамаків та висилка їх із Києва була внаслідок того, що хлопці, карні на муштрі та в службі, ніяк не могли відзвичаїтись від цього, щоби мати свою власну думку поза службою, та часто густо допускалися некарних учинків на ґрунті політичного розходження з іншими частинами київської залоги. Про останнє йому відомо ще від Слівінського, який інформував його про полк, коли робив йому пропозицію переняти цей полк перед виходом із Києва.

Полковник Сікевич казав мені, що він взагалі проти політики у частині, а що, мовляв, це справа Волоха, який є найпопулярнішою особою в полку.

Побалакав я із Волохом – це людина інтуїтивно-чутливо-розуміюча настрої мас, а разом із тим людина крайніх, найрадикальніших гасел. Таких людей залюбки називають у нас чомусь-то демаґоґами, хоча демаґоґ свідомо ділає на чуття-інстинкти, а такі, як Волох, це якраз втілення чуття.

У мент моєї балачки з ним він висловлював велике невдоволення тим, що Уряд Центральної Ради випустив віжки з рук і їде в кареті, яку везуть неслухняні коні – німці на нещастя їх використовують і везуть, куди схочуть, а добродії з Центральної Ради думають, що це вони їдуть, куди хочуть. Його тодішна політична концепція влади, яку він бажав би Україні, була досить невиразна, але скоріше була радянська, чим якась інша. Командант Чорного куріня, прізвища якого, на жаль, не пам'ятаю, був такої думки, що форму устрою можуть вирішити лише Установчі Збори, а як вони зберуться, це з його слів було неясно. Отже, так виглядало командування.

А щодо гайдамацької маси, то вся вона була за народоправством, розуміючи під народом трудові його верстви.

Поки розбирались ми в настроях Слобожанців, наші стежі посувалися вперед, причому Слобідські йшли в напрямку на Барвінкове, а Гордієнківські на Павлоград. Десь коло 10-ої години рано прийшло донесення з фронту, знад річок Вел. та Малої Терновці, 10 кільометрів від Лозової, що на південному напрямку ворога не було, але стація Руднева занята анархістами.

Одночасно з цими відомостями з харківського напрямку приїхав до Лозової ешелон Дорошенківців під проводом полк. Загродського, а від Конграду прийшла Дорошенківська кінна сотня. Дорошенківці перебрали на себе охорону Лозової, звільнивши гайдамацькі частини.

Волох, як тільки довідався, що у Рудневі є анархісти, став настирливо проситись вперед, так що за пів години вже гнав зі своїм курінем потягом у той бік, а "чорні" та дві Гордієнківські сотні теж приготовилися до виступу.

Руднево заняли з наскоку, але ворог очевидячки спам'ятався, бо почав вводити в бій все нові та нові частини так, що незабаром готовляться до наступу і "чорні" і Гордієнківці. Аж до Лозової, знову таки з Харкова, під'їхав потяг, у якому два куріні німців та попереду нього бронепотяг. Довідавшись про бій під Рудневом, німці, не давши виїхати нашому ешелонові з "чорними", проскочили вперед, але за півтора години їх ешелон від'їхав назад, бо дістав тверду відсіч, а Волох зі своїми Червоними гайдамаками залишився, майже окружений большевиками, але все-таки держав ст. Руднево. На виручку пішли "чорні" та Гордієнківці, за ними спам'ятавшися і німці та до 3-ох годин Волоха виручили, причому чимало Червоних гайдамаків поранено та побито, і сам Волох був ранений в руку та ще багнетом. Дальший наступ на Барвінкове спинено наказом Натіїва, що Гордієнківці мусять бути витягнуті з бою і стояти в поготівлю для посадження в ешелон, щоби їхати на південь, та що в цій операції полк підлягатиме комендантові Республиканців полковникові Болбочанові, від якого я маю дістати певніші вказівки. Йому чогось підпорядковувати мене не вагаються, а він такий же "кріґсофіцер" (1), як і всі інші, крім звичайно старших ранґ штабу Натіїва – полковника Сікевича, Алмазова і мене.

Шкода розставатися зі Слобожанцями, яких бойові і товариські властивости я зумів вже оцінити, але добре, що західний напрямок доручають Сікевичові, підпорядковуючи йому Дорошенківців. Цей раду дасть.

Пишу цілком щиро донесення до штабу дивізії,