Всеволод Миколайович Петров - Спомини з часів української революції (1917-1921), Всеволод Миколайович Петров

кінноти з гарматами, яку вітають мешканці Конграду і наші маршові, які вже дістали зброю та кінний наряд – бракує тільки коней.

Коли ми почали підніматися на плоску височину, що йде на село Андріївку, зачорніла за нами група вершників. То вже йшла Слобожанська кіннота з пішою Слобожанською артилерією; вони вийшли трохи раніше, щоби у разі потреби нас підтримати.

У повній темряві дійшли ми до с. Чорнолозки та "Подарунок Надії", де й остали на ніч, а піхота заночувала в 10 кільометрах за нами в районі Андріївки, висунувши до самого нашого розташування бронепотяг та ешелон з десантом. Це вони докінчили направу двох паротягів, що залишили нам відходячі большевики та над приведенням яких до порядку добре попрацювали ще наші інжініри.

Маючи 1000 баґнетів такої піхоти та ще з 8 скорострілами та 4 гарматами, можна було ризикувати.

Ворожий бронепотяг та його прикриття без жадного стрілу чкурнули до стації Орелька.

На ранок 9-го квітня пішли ми далі.

Піхота, яка, не маючи муштрових коней, яких треба на ранок убрати та підгодувати, приїхала на своїх возах майже до самого хвоста нашої кольони, а відставша її артилерія також швидко всіх дігнала.

"Бронепотяг" та його залога вискочили вперед аж до річки Орель, де звели бій з ворожим бронепотягом. Всю цю акцію вів особисто Волох.

Піхота пігнала повз залізницю на допомогу бронепотягові, а кіннота, ухилившись на північ, пішла через село Артельне в обхід залізничих переправ через Орель та Орельку.

До 4 (16) години вже з цими переправами покінчено, і ворожий бронепотяг відійшов до самої Лозової. Вже в пітьмі ночі вскочили майже одночасно до цього залізничого вузла Слобожанці повз залізницю, а дві Гордієнківські сотні з півночі.

Решта полку, зморена форсовним маршем, бо пройдено в півтори доби 85 кільометрів, зупинилася в районі Панютино-Лозова.

Під час цього переходу трапився випадок, про який варто згадати, бо він характерний для того часу: коли ми переходили Орельку, яка уся гейби обросла численними селами та хуторами, явились у нас селяни з повідомленням, що якийсь большевицький комісар, з невеличким відділом озброєних на возах, щойно проїхав на північ на панських конях та в екіпажі, збираючи з розкиданих хуторів грошеву контрибуцію для куріня анархістів.

Селяни голосились на провідників для погоні, не тому, щоби відібрати гроші, бо вже важко було би встановити, що кому належиться, але тому, щоби покарати "контрибутчиків".

На їх настирливе прохання я мусів вислати погоню за "контрибутчиками", яка гналася два дні, кінець-кінцем, вже на селянських возах, відправивши муштрових коней до полку, таки дігнала і відібрала щось понад 100 тисяч карбованців ріжною валютою.

Добродій комісар не мав ніяких повновластей від влади, а з ним було шістьох озброєних до зубів грабіжників.

Село Панютино це, власне кажучи, не село, а залізничий присілок коло стації тої назви, на якій міститься паровозне депо та значна частина залізничих майстерень вузла Лозової.

Треба сказати, що в той час не доводилося мені бачити більше національно свідомого та організованого осередка.

Нас зустріли, провели, влаштували – нам показали майстерні, куди були сховані "хворі" паротяги, які за дві години можуть бути пущені в рух; повідомили, що місцева "Просвіта", якщо ми хоч трошки залишимось, влаштує нам виставу та бесіду, та врешті до двадцять техніків-майстрів ріжного фаху зголосилося до нашої технічно-зв'язкової сотні, зробивши її таким чином поважною технічною силою.

Робітництво майстерень та залізничого вузла берегло все це майно від вивозу на Московщину лише тому, що вірило в прихід української влади, близької їм щодо мови і успосіблення, влади, що заступала інтереси українського селянства та робітництва, вони і до війська українського готові вступити та йому допомагати, але для чого та що робитимуть тут німці? Для чого та чому вже почалися репресії проти українського робітництва, про що вони вже мають гіркі повідомлення з Харкова, де є вже протидемократичні накази тамошньої комендатури?

"Ми", – казали в щирій балачці представники робітничої кольони в Панютині, – "охоче поділимось владою з нашим трудовим селянством і невеличкою нашою інтелігенцією трудовою, але на шлях безоглядного підпорядкування московському пролетаріятові може штурхнути нас те, коли ми побачимо, що українську самостійність хочуть використати проти нас".

І дивно було почути ті самі слова, які нібито сказав у Центральній Раді Неронович, який загрожував прикликанням російського пролєтаріяту на поміч проти реакції, та якого за це нібито розстріляли Богданівці.

Мимоволі напрошувалось запитання: а чи-ж мали вони право так робити, йдучи в авангарді німецьких військ, що наступали згідно з умовою, складеною з нашим урядом?

Щоправда, навіть Ленін в одній зі своїх пізніших промов, оцінюючи ріжницю між Берестейським договором і договором членів російських установчих зборів в Сибірі з представниками Антанти, сказав: "Уявіть собі, що до вашого авта підскочила ґрупа грабіжників і, приставивши пістолю до чола, вимагає віддати їм авто, щоби їхати на дальший грабунок і ви згодились авто віддати; уявіть собі і другий випадок, що ви віддаєте своє авто грабіжникам для того, щоби вони їхали ним дальше грабувати, але добровільно, чи то за певну плату. Що трапилось? В обидвох випадках ви віддали авто грабіжникам свідомі того, що вони поїдуть ним далі грабувати. Але спитаємо, яка з тих нагод може бути скорше виправдана і не лише з мотивів етичних, але з чисто матеріяльних?"

Отже, визнайтеся тепер, до якої категорії буде відноситись та чи друга "угода"?

Цікаво, що панютинський робітничий осередок, який був під впливом соціял-демократів, поставив нам категоричну вимогу не чіпати тих українських комуністів, які залишилися в Панютині, бо вони, виконуючи свої партійні обов'язки при щойно відійшовшій московській владі, все були не лише льояльні до українських визвольних змагань, а навіть у питаннях культурного характеру щиро помагали. Добре, що 3-тя сотня стояла у Лозовій, а то було би тяжко її здержати, бо вона все мала нахил до вжиття репресій там, де їх не конче було потрібно.