Іван Іванович Білик - Золотий Ра, Іван Іванович Білик

Щоб не впасти на скаку з сідла й не скрутити собі в'язи, Дар'явауш під першим-ліпшим деревом напинив жеребця й спробував заспокоїтись. Але самий вигляд стурбованого царедворця ще дужче посилював люте чхання.

— Пришлю тобі свого знахаря, — співчутливо похитав сивою бородою сатрап. — Він фракійський жрець і вміє лікувати всілякі хворощі...

— Геть з-перед очей моїх! — визвірився на сатрапа цар між двома чихавками. Й тоді з носа в нього хлинула кров.

Це тривало добру годину, чхання не припинялося й ще дужче гнало кров з носа, зрідка переходячи в хрипкий кашлюк, цар уже перестав стерегтися й зовсім завозив одіж кров'ю. Він сидів під деревом, прихилившись до стовбура, чхав, кашляв, а кров двома густими цівками стікала по зовсім просяклій бороді.

Багабухша вирішив утрутитися. Він спробував підсадити царя в сідло, але тіло цареве стало як ганчірка, цар був страшенно жовтий і вже не міг навіть іти.

І, як на те, Дар'явауш заборонив особистій охороні їхати за ним бодай назирці.

Багабухша відчув, що царське священне життя в його руках. Син Віштаспи Дар'явауш з великого роду Ахеменів не був народжений для царського столу, але так захотів Ахурамазда, тому царева особа була свята, за неї кожен перс мусив вирвати з грудей власне серце.

Мури нового міста швидко здіймались угору, особливо повищали вони за останній рік, відколи Гістіей майже зовсім переселився сюди з Мілета. Раби під пильним наглядом мілетських будівничих від сходу до заходу сонця тесали каміння, яке потім з допомогою важелів підіймали на мур. Величезні брили лягали так щільно одна на одну, що могли віками триматися без вапна чи іншого розчину. Подекуди для стійкості в рядах робили «замки», тоді ряд мовби ламався, а насправді ще дужче зміцнював інші ряди.

Мур навколо нового міста вже височів на два людських зрости. Поки що кам'яне кільце, Яке збігало з пагорбів і піднімалось на інші узвишшя, в двох місцях розірване пілонами ще не виведених брам, здавалося зсередини тісним і низеньким. Але таке враження воно мало справляти тільки до тієї пори, коли всередині виростуть брами нових дворищ та дахи будинків, що заповнять собою порожній простір і затулять оброслий щербатими зубами бійниць та оборонними баштами мур.

З двох боків місто було захищене крутими берегами Стрімону та його безіменної притоки, а з третього по закінченні мурів Гістіей збирався викопати глибокий і широкий рів, аби наповнювати його водою притоки, якщо місто раптом обложать вороги.

Місце всередині мурів прищилося безліччю пнів од зрубаних сосон, частину їх Гістіей продав тиранам Хіосу та Лесбосу, а з частини будував кораблі.

— До зими мусимо звести обидві брами й замкнути їх воротами, — сказав Гістіей обом будівничим. — Бо навесні привезу перших колоністів на тридцяти кораблях.

— До зими ще купа часу, — заспокоїв тирана сивобородий лисий будівничий. — Хоча все в руках Олімпійців...

— Привези ще зо дві сотні рабів, то ми тобі до осені не тільки брами, а й мури зведемо разом з бійницями! — докинув молодий будівничий, у якого волосся було зовсім чорне, а молоденька борідка — червоно-руда.

— Все в руках Олімпійців, — стояв на своєму старший.

Гістіей хотів уже висварити його за таке небажання виявити більшу спритність, та в цю мить підійшов гонець. На ньому була вся в смоляних плямах дорожна хламида, певно, плив новим, щойно висмоленим кораблем, і це відразу не сподобалося Гістіеєві,

— Стратег Арістагор сказав, що тобі треба негайно повернутися до Мілета, тиране! — сказав гонець.

— Що там у нього сталось? — обурився Гістіей. — Може, Арістагор уже наказує, що мені робити, а чого не робити?

Гонець повагався, та зрештою відповів:

— Мені більше нічого не доручено говорити, але я бачив у твоєму палаці двох персів. Можливо, то царські гінці...

— Іди! — збив на ньому оскому тиран Мілета. Обидва будівничі зацікавлено слухали його розмову з гінцем, і тиран неприязно глянув на старшого: накаркав, лисий сатир!..

Уранці Гістіей хотів був звеліти, щоб лаштували в дорогу його бойову трієру, якою приплив з Мілета сюди, але потім роздумав, бо трієра була надто повільна й важка, а після вчорашньої розмови з гінцем на серці стало чомусь вельми тривожно. Він сів на однорядний, оснащений великим вітрилом, швидкий корабель гінця. Подорож була невдала, вітер не сприяв, і до Мілета пливли цілий тиждень. Та коли на пристані мелькнуло широке усміхнене обличчя стратега Арістагора, Гістіей полегшено зітхнув.

— Ніяких підстав для тривоги немає, тиране, — сказав стратег. — Але гінців Дарія негоже затримувати надто довго.

— Що хоче Дарій? — запитав Гістіей.

— Він надіслав тобі грамоту.

— Що в ній?

— Гонець оддасть її в твої руки.

Коли привели персів і ті, зверхньо посміхаючись, вручили тиранові Мілета грамоту перського царя, тиран передусім щедро їх винагородив, аж тоді розглянув написаний на вкритій воском тонкій дощечці лист. Гладенька жовтава поверхня була вся мовби затоптана слідами лапок дрібненької пташки. Клинцювате письмо, яким послуговувались перси, знав у Мілеті лише купець-халдей Намхабах Бен-шош, якого мілетські греки, неспроможні вимовити звук «ш», називали просто Сосом. Перестарілого халдея привели попід руки, й він, прочитавши клинопис по-арамейському й по-перськи, переклав його на грецький лад:

— «Цар царів, цар над царями й цар усього світу, крім морів, де панують боги глибин та боги морської пучини, а також крім найглибших надр земної тверді, якою володіє богиня Землі, богорівний Дарій-цар каже мілетському тиранові Гістіею, своєму коханому приятелю: