Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

услід озиралися і старі, й малі у шкільних коридорах і на вулицях міста. І це було так приємно-приємно-приємно! Я не ходила, а літала, не розмовляла, а щебетала, не сміялася, а заливалася срібним дзвіночком. Ясна річ, паралельно в неабиякому алярмі здавала контрольні, які пропустила через екскурсію в Ленінград, заднім числом писала твори з української та зарубіжної літератур, на додаткових заняттях учителі опитували мене з усіх пропущених тем, але все це було дрібницею у порівнянні з прекрасним настроєм і моїми платтям, фартушком, бантами, комірцем і манжетами!

Та якось вдома я витягла з сумки папку із зошитами, розгорнула потрібний — і ноги у мене підкосилися. У квадратових картонних папках із зав’язками ми гамузом носили тоненькі, дванадцятисторінкові двокопійчані зошити, носили щодня з усіх предметів, незалежно від розкладу, щоб ненароком якийсь зошит не загубити або не забути. Коли списували старий, підходили до вчителя-предметника, він перевіряв, чи попередній справді повністю списаний, і підписувався на обкладинці чистого зошита. Цей підпис вважався офіційним дозволом, що можна починати виконувати класні й домашні завдання в новому. Без підпису чистий зошит не смів заводити ніхто, адже вчителі за кожну роботу в ньому ставили оцінки, а будь-який контроль з міськвно брав у руки насамперед учнівські зошити й пильно стежив, чи вчитель чесно відробляє гроші за перевірку помилок, а чи пустив цю марудну й невдячну справу на самоплив. Тільки-но розпочаті учнівські зошити й у нашого директора і в перевіряючих завжди викликали підозру в тому, що домашні завдання вчителем не перевіряються систематично.

Так ось: усі мої зошити були зіпсовані! Різними почерками на чистих сторінках понаписувано одне й те ж речення: «Ані ср…ки, ні грудей, ані того, що в людей!». Дівчата! Однокласниці! Це їхня помста за ленінградську шкільну форму й атласні фартушки!

За мою фігурку Дюймовочки! За те, що в обновці з Ленінграда тепер цвіту і пахну!

Що мені чинити? Не понесу ж я показувати ці огидні написи учителям, щоб зрозуміли й дозволили розпочати нові зошити! Ну, завтра моїм подругам дістанеться! Завтра рано-вранці… Що — завтра рано-вранці? Та ж уся школа буде реготати, коли я видам себе, а значить, автоматично піддам нечуваній ганьбі! Треба мовчати. Вдавати, що нічого не сталося. Заведу чисті зошити без дозволу. Може, ніхто з учителів і не помітить. А якщо помітить? Ну, більшість таки все одно не помітить, а тому, хто вгледить, що мій зошит не підписаний, скажу, що старий сьогодні вранці не змогла знайти.

Наступного ранку з намертво приклеєною на лиці щасливою посмішкою я ввійшла в клас. Якби мої однокласниці знали, що коштувала мені моя безжурність! Дівчата переглядалися, переморгувалися, але нічим досадити мені не могли: я мило віталася, комусь робила якісь компліменти, котрусь про щось запитувала, іншій про щось нагадувала. На перерві Катруся шарпнула мене за рукав:

— Бачила свої зошити?

— Звісно, я ж виконувала домашні завдання!

— Усе в порядку?

— Як завжди. Я ж клякси не плоджу, як Данута, — сама знаєш.

— Ти впевнена, що зошити в порядку? Ну, що вони чисті?

— Чому раптом — чисті? Наполовину списані.

— Дивина! Вірка-Шкірка мені п’ять хвилин тому призналася, що…

— А ти й вуха розвісила? Що мудрого може тобі розповісти Вірка-Шкірка? У неї завжди сім п’ятниць на тиждень.

— Ну, як знаєш! Я спитала, щоб якогось казусу не вийшло, якщо Шім-Вішім на уроці надумає твій зошит узяти в руки!

— Нехай бере! Перший раз, чи що?

Цілий день я почувалася, як препарована клітина під мікроскопом. На перерву не виходила. Сумку без нагляду не залишала. Дівчата гуртом пасли кожен мій рух, але з відкритим забралом нападати не наважувалися. А коли закінчилися уроки, Вовочка несподівано підійшов до мене й тихо мовив:

— Пішли на Ріку! Люди вже загорають!

— Я без купальника. Давай краще завтра!

Відпочивальники на ріці були ще білі-білесенькі. Лише дехто рожевуватий — уже ледь-ледь підсмажився, але ще не забронзовів — часу для справжнього загару надто мало: за два-три дні не засмагнеш по-справжньому Ми з Аннищуком кидаємо сумки на теплий пісок, Вовочка виймає з портфеля і розстилає клейонку, на якій сидітимемо. Роздягаємося, стараючись не дивитися одне на одного. Мій купальник не гірший від ленінградської форми, під яку вранці я його й одягла. Вовочка червоніє і нітиться. Я теж стараюся не звертати уваги ні на його майку, ні на зелені плавки. Ми на Ріку прийшли загоряти, а не витрішки ловити! Але чи довго так напружено вдасться сидіти на березі? Простую до води, якої в Ріці в цю пору навіть у найглибшому місці ледве мені по коліна. Перескакую з каменя на камінь. Вовочка скаче за мною, як тінь. Схиляюся й бризкаю на хлопця холоднющою водою. Він відскакує і просить так більше не робити. На величезному камені посеред ріки Вовочка сідає коло моїх ніг, а я піднімаю до сонця руки. Так нас і зазнимкує фотограф міської газети. Я й знати про це не буду, але коли якось повернуся зі школи, отримаю від мами добрячого прочухана:

— Ти, безстиднице, гола фотографуєшся? З тебе все село сміється!

Тремтячими руками беру газету. Світлину зроблено проти сонця, тому на ній видніються тільки наші з Вовочкою силуети. Як же мама впізнала мене?

— Ну чому відразу — гола? Хто вам таке сказав? У купальнику, в тому самому, що цьоця Дозя у Львові купила.

— Цьоця Дозя, цьоця Дозя! Якби не гола, то фотограф чорною тушшю тебе й твого хабаля не замалював би! Бреши комусь іншому, а мене не обдуриш — ще зашмарката!

Мовчки ковтаю сльози. Сварка в хаті колотиться кілька днів. Кпини й докори, штовхани й ляпаси — на кожному кроці. Добре ще хоч мама не мовчить цілими днями й не дується. У надійному місці передбачливо ховаю купальник і всупереч усім заборонам таки щодня ходжу з Вовочкою на Ріку. Правда, до нас приєднуються й інші хлопці та дівчата. До останнього шкільного дзвоника у всіх шкіра набирає горіхового, а далі й світло-шоколадного кольору. Травневий загар найміцніший! А ще, кажуть, найздоровіший.