Едуард Ісаакович Ростовцев - «Привид» не може втекти

біг доти, поки не наткнувся на труп Геца. Він лежав у воді. Другий есесівець — теж мертвий — був уже по плечі в трясовині. На одній купині ми побачили картуза і мисливську рушницю Оскара. У кущах сидів той, хто стріляв. Це був бойовик-підпільник! Смертельно поранений, він з ненавистю дивився на мене, я ж був у німецькій формі. Він уже не розумів, що я казав, його вистачило тільки на те, щоб вилаятися на мою адресу… От як це було, Наталю… Оскарівно.

Наталя здригнулася, підвела на Лежнєва очі.

— Спасибі, Василю Тимофійовичу, — сказала вона. Потім устала, пішла до дверей.

Лежнєв і Винник дивилися їй услід.

— Важко їй, — сказав Винник, коли за Наталею зачинилися двері. — Може, не треба було розповідати їй сьогодні про батька?

— Треба, — заперечив Лежнєв. — І саме сьогодні.

Надходила опівнічна пора, проте залиті сріблястим сяйвом неонових ламп вулиці не були безлюдні. У скверах, на бульварах, біля вітрин зачинених магазинів стояли, прогулювалися, сиділи пари, невеликі компанії, рідше — одинаки; з кінотеатрів виходили глядачі, неквапливі потоки їх розтікалися в усіх напрямах, затримуючись на трамвайних і тролейбусних зупинках. Шофери, вже не притримуючись розміреного вуличного фарватеру, шалено гнали свої «Волги», «Москвичи», «Запорожці», поскрипуючи гальмами на поворотах. З відчинених вікон готельного ресторану виривалися хвилі джазової музики.

Наталя обійшла громаддя готелю і вийшла на вулицю Маяковського. Колись вона називалася Петропавлівською, так само, як і пагорб, з якого вона збігала, та це було не за Наталиної пам’яті. Наталя пам’ятала тільки руїни церкви на самому початку вулиці, але й це було давно — на тому місці тепер стояла школа.

Пройшовши ще півкварталу, Наталя зупинилася біля невисокої гратової огорожі, за якою вгадувалися обриси двоповерхового особняка. Над замкненою хвірткою було прикріплено вивіску: «Дитячий садок № 32». У глибині двору перед будинком Наталя розгляділа білий квадрат пісочника, гойдалку, гірку та дощатий пароплав, який мало не по саму палубу зарився в пісок. Це був той самий особняк…

Наталя спробувала відчинити хвіртку. Марно. Пройшовши вздовж огорожі, вона побачила муровану тумбу з чавунним стовпом, що височів над іншими опорами огорожі. Озирнувшись і підождавши, поки пройде якась парочка, Наталя скинула туфлі і, не довго думаючи, перекинула їх через огорожу. Потім стала на муровану тумбу і, вхопившись за горішній виступ чавунного стовпа, спритно підтяглася на руках, стрибнула у двір.

В особняку нікого не було — батьки ще звечора забрали своїх малюків. Наталя обійшла навколо будинку, сіла на корму пароплава.

Якими були будинок і двір двадцять п’ять років тому, коли тут жили її батько й мати? Огорожа була інша: вища і масивна, про що свідчив уцілілий чавунний стовп. Та й будинок мав інший вигляд — не було оцих засклених прибудов-веранд з пластиковими дахами і, певна річ, пісочника з пароплавом. А як же було тоді? Зрештою, не це важливо. Тут жили Оскар та Ірина. Входили в ці двері; їхні силуети мелькали в цих вікнах. Можливо, вечорами вони спускалися в палісадник і бродили по цих доріжках або ж сиділи на лавці, можливо, навіть на цьому місці, де тепер сидить вона…. Чи була тоді мама щаслива? Довкола ж було горе, страждання, ненависть. Мама сповна випила гірку чашу і того, і другого, і третього. Ну, а щастя? Чи зазнала вона щастя? Хоч ненадовго — на місяць, на тиждень, на один день, але справжнього щастя? А може, вона все це вигадала потім? Бувають же такі люди, котрі вигадують для себе якусь незвичайну любов уже після того, як мине те, що зовсім не було любов’ю. А що таке любов? Сама ти знаєш? Був Костя, Костянтин Михайлович Савицький. Гарний, розумний, дбайливий. Коханий… Коханець… Чому ці слова люди вимовляють з посмішкою? Костя не був вульгарний. А ти? Ти хотіла бути з ним на рівній нозі, боялася втратити незалежність. На дідька вона тепер тобі, твоя незалежність! Ти була скупа навіть на ласки, вважаючи, що вони принизять твою гордість, твою гідність. Хто втовкмачив тобі в голову ці дурниці? Звісно, не мама. Згадай її усмішку на фотографії, якою намагалися шантажувати тебе. Так усміхаються до сонця, так тягнуться до світла, до тепла. З такою усмішкою не думають про свою гордість, про себе. Тільки так і люблять по-справжньому…

Наталя до болю зчавила скроні і вперше спіймала себе на тому, що цей жест вона перейняла від мами…

На будинку міськвиконкому пробив годинник. Йото передзвін заглушила пронизлива сирена «швидкої допомоги» — десь щось трапилося.

Наталя встала і пішла до огорожі.

Минаючи громаддя готелю, вона здалеку побачила Лежнєва — він простував до головного входу. Хотіла гукнути його, та не наважилась…

У холі шостого поверху, незважаючи на пізній час, перед екраном телевізора сиділи любителі боксу — передавали фінал командної першості республіки. А що більшість мешканців готелю вже спали, звук вимкнули, і глядачі «уболівали» навздогад — незрозуміло було, хто від якої команди виступає. Лежнєв здивувався, помітивши серед «болільників» капітана Кравчука. Той саме сперечався з благовидним сухорлявим дідусем.

— Б’юсь об заклад, — казав Кравчук, — що темна майка нокаутує світлу в другому раунді.

— Ви нічого не тямите в боксі! — сердився дідусь. — У світлої майки висока техніка. А темною тільки килими вибивати. Погляньте! Хіба так ідуть на зближення? Це ж не бокс, а танковий таран! Ага, дістав, мамуло!

— Товариші, тихше, — осадила сперечальників чергова по поверху. — Майте совість, година ночі.

— Ну, то хто дістав? — стишивши голос до шепоту і все-таки зумівши вкласти в нього єхидні нотки, спитав Кравчук. — Ваш світлий б’є темного своїми боками. Бачите? Бачите? Чудовий хук. Ну, ще раз! З лівої! Отак його! Зроби з нього блазня!

Побачивши Лежнєва, Кравчук знітився, підійшов і по-військовому осмикав піджак, хоча на ньому був цивільний костюм.

— Чудова річ телевізор, — винувато всміхнувся він. — Десь за сотні кілометрів б’ють людину, а ти маєш насолоду.

— Ви ждали мене? — не прореагував на жарт Лежнєв.

— Так.

Лежнєв узяв у чергової по поверху ключ од свого номера, кивнув Кравчукові: