Павло Федорович Автомонов - Галка

— Так. Сталін добре сказав, справедливо сказав. Німеччина, народ залишається, — потиснув Ганс руку командирові розвідників. — А Тельман сказав: «Сталін розтрощить череп Гітлеру!»

Поки розвідники прощалися з полоненим, старший лейтенант домовився з водієм, щоб той підкинув бійців Кудрявого на хутір.

«Газик» незабаром звернув із шосе круто на північ.

— От і добралися до Ленінграда! Якби ми їхали в машині, що везла корів, обминули б цього старшого лейтенанта!

— Вгомонися, ти! — зітхнув Короп, думаючи про своє.

Дорога звивалася неподалік від муру і напівзруйнованих бойових башт старовинної фортеці Ізборськ, що бовваніла над урвищем. Фортеця заснована ще за часів Київської Русі — була її північним форпостом. Небо чисте, голубе, і сіро-червоні стіни фортеці у сонячних променях були казково величними й ніби підпирали його.

Їхали з півгодини. Авто зупинилося біля дубових воріт з дашком. Ошули товстенні, вкопані на сто років. Клямка на хвіртці масивна, ніби середньовічна. Дах будинку дранковий. Вікна невеликі, низько насуплене піддашшя мовби прикривало їх від сонця.

Хвіртка відчинилася, і на вулицю вийшли чоловік і жінка. Він чорнобородий, широченний у плечах, з великими руками, що ними, мабуть, і тесав і вкопував у землю дебелі ошули. Жінка в клітчастому светрі, запнута хустиною.

— Тере-тере! — привіталася естонською мовою.

— Здрастуйте! — нахилив голову чоловік. — Ви наші гості.

— Тере-тере!

Хлопці потиснули господарям руки.

Орел одразу ж заговорив з ними рідною мовою, і жінка розцвіла від усмішки. Чоловік пропустив усіх, а потім зайшов у двір сам.

— Я приготую баньку! А дружина подасть обід. Видно, дорога у вас була дальня?.. — поцікавився хазяїн.

— Угу. Довжиною у шість місяців, — загадково відповів Кудрявий.

Селянин примружив очі, ніби вимірював, яка справді довжина шляху в півроку.

— Що ж, не завадить змити грішки! — голосом старійшини промовив Короп, ведучи хлопців до лазні. — Кхе-кхе… — ще й покректав, немов старий.

Лазня біля криниці, а над нею верба. Галка знав, що в рік свого народження від дідусевої сім'ї відокремився найстарший син Антон, який і викопав на низу нової садиби криницю і посадив чотири осокори. Галка виріс, і дядько сказав, що осокори — його ровесники. Буваючи у дядька, хлопець завжди бігав до своїх братів-осокорів. Перед від'їздом на військову службу ходив прощатися. Дерева були вже височенні, крони сплелися шатром. А яка гарна у них кора — чиста, світла, гладенька, як і шкіра в людини, котрій тільки вісімнадцять. Притулився щокою до стовбура, задерши голову, і слухав, як шепоче зжовкле листя на осінньому вітрі. «Про що? — хотілося спитати. — Коли ще зустрінемося, брати-осокори?»

І в цієї верби з величавими вітами вже золотиться листя. Кінець вересня. Доноситься запах димів. Селяни копають картоплю й палять бадилля. Дома хлопці на городах пекли цукрові буряки. Смачнішого, мабуть, і не їв у дитинстві. Халва — і то не те, що печені буряки!

Галка ще стояв біля верби, а хлопці галасували у лазні, ллючи на розпечене каміння воду, піддавали парку, б'ючи один одного березовими віничками. Короп кректав від задоволення, блаженствували Юхан, Леонід і Кудрявий.

Пари так багато, що в лазні нікого не видко. Пара гаряча. Галці нічим було дихати.

— Як ви, біси небесні, витримуєте? — вигукнув.

— Салага!

— Піжон нещасний! Це ж те, що треба!

Може, їм, трьом росіянам і естонцю, те, що треба, а Галці — ні. Не те, що на верхню нару, навіть на лаві біля віконця не міг усидіти, тому ліг на підлогу. Тут пари менше і було чим дихати. А Короп командував:

— Піддай парку, командире!

— Так! Так! — бив себе віником Орел. — Бог нам за вбитих гадюк відпустить тисячу гріхів. Тепер ми зовсім святі! Залазь, сюди, піжон харківський! — кликав Юхан.

У них було все просто — і в далеких відрядженнях, і на, відпочинку: усі піжони, розрізнялися тільки за місцем народження.

Поки милися в лазні, їм привезли на цілий тиждень харчів. Хлопці завжди раділи посилкам з Великої землі, коли були по той бік фронту. І тепер дивились на прислане, мов на привезене батьком із ярмарку. Як діти. Тут — банки консервів, крупи і сало, кілька паляниць і навіть оселедці. Ще господиня насмажила їм картоплі з яєчнею, зварила куліш із ячмінних круп, немов знала, що постояльці давно, окрім чаю, не їли гарячої страви.

Так група Кудрявого під час повернення після другого відрядження у ворожий тил була перехоплена комендатур рою в Печорах. Про це подбало начальство розвідвідділу штабу 3-го Прибалтійського фронту, яке було поінформоване по радіо Кудрявим, що вони з полоненим повертаються.

Для нового вже начальства Кудрявий і Галка писали звіт про роботу групи, що практично вилилася у п'яти розмотаних рулонах «И» та в рішеннях командування 3-го Прибалтійського, 2-го Прибалтійського й Ленінградського фронтів — сусідах по операціях проти німецької групи військ «Норд». Були в повідомленнях Кудрявого й відомості, які цікавили штаб і 1-го Прибалтійського фронту. Бо така війна, наповнена тисячами й тисячами моторів, технікою, радіозв'язком, вона вимагає маневру.

Командирові й радистові в пригоді стали й нотатки, за якими вони, немов по віхах, могли визначити оте істотне, заради чого їх послало командування у ворожий тил. А троє інших, надраївши хромові чоботи, привезені першого ж вечора, і підшивши чистенькі комірці до вовняних гімнастерок з польовими зеленими погонами лейтенантів і старшого з емблемою танка, походжали, мов павичі, на хуторі й у сусідньому селі.

Та найбільше бували в Печорах Короп, Леонід і Орел… Встигли подружитися з пілотами, цими пестіями військової служби, котрі й справді вдавали із