Павло Федорович Автомонов - Галка

— Привіт слов'янам! — весело і незвично для наглядача й шанувальника порядку і конспірації закричав Короп, що й сам здригнувся від голосу.

— Які ж вони слов'яни? Це ж киргизи!.. — здивувався Орел.

— Все одно слов'яни, раз обозники! — пояснив Леонід.

На вигуки Коропа, який, ніби вождь з трибуни, ощасливлював народ свій помахом руки, браття-слов'яни і з вузькими, і з широко відкритими очима відповідали, невдячні, Погрозами: сварилися кулачищами. А деякі, схопивши гвинтарі зразка 1891 дріб 30 року, стріляли поверх Коропової голови і тих, котрі стояли з ним у кузові.

— Та ви що, здуріли?.. — вигукнув зблідлий Короп. — Туди вашу розтуди!..

Як і слово пароля, лайка дійшла до обозників.

— Не стріляй, ШалдибаєвІ Це ж наші…

— А чого ж вони у фріцівській одежі? І ще й сваряться.

— Гей там, у кузові, фріци полонені!..

— Ба, які патла відпустили!..

— От біси-анцихристи! — похитав докірливо головою Орел. — Вони й німця живого не бачили.

Та машина незабаром виповзла з лабіринту авто й возів і покотила далі на схід.

Короп дивився задумливим поглядом у синю далечінь, яку було видно з пагорба, куди видерся «газик», неначе човен на гребінь хвилі. Марилися Коропу безкраї далі з високого берега Волги, такі далекі, безмежні, як і сама російська земля. «Чорт візьми! — думав Короп. — Коли і де ще так відчуєш, що таке рідний край, як не в перші години перебування на своїй землі. Приїду й одразу ж попрошу відпустку. Це ж і донька має піти до школи. Як там?.. Стіна в хаті прогнулася. Сміються, мабуть, люди: лісник, а стіна згорбатіла. А того їм і не знати, що я вже сім років в армії і побував уже, як у тій пісні, «от Кронштадта и до Владивостока», тільки навпаки — од Владивостока і до Риги…»

Усмішка не зникала з припухлих губів.

— Красота яка навкруг! — вигукнув Короп, кидаючи свій зір туди і сюди, немов генерал із спостережного пункту в час, коли військо його перемагало. Потім з неприхованим задоволенням руки потер:

— Тепер, товаришу полковник, Іване Сергійовичу, відпусточку тижнів на три! Обіцяли? «Будь ласка! Ви заслужили відпусточку. П'ять рулонів група розмотала! Переведи це в трудодні й тонни зерна чи кавунів — ого скільки буде!» — скаже полковник, а може, й сам генерал.

— А коли скаже той же полковник чи й генерал, що треба полетіти ще? — запитав весело Юхан, а сам не хотів і думати про те, летіти їм чи не летіти..

Для Орла, як і для Галки, Кудрявого, Леоніда, було ясним одне: вони заслужили відпусточку, щоб поїхати до матерів, до рідних, дівчат. Чому б не поїхати в Пітер і не провідати Дуню, Катю на вулиці Войнова. Або не повернутися у Латвію до Алми, до полячки Зосі, яка підморгувала Юхану. А він, почувши по радіо в липні, що на територію Польщі вступили частини Червоної Армії і Війська польського, нарвав квітів і відніс Зосі. Та й Арвід обіцяв познайомити Юхана із своєю сімнадцятилітньою двоюрідною сестрою Бенітою. Фото показував. Вродлива латишечка! А в рідному містечку, на березі Чудського озера, дівчат мало, чи що?.. І більшість білявеньких естоночок-землячок. Очі бездонні, як і чиста вода в озері.

Коли вже Короп, Орел, Галка і Кудрявий думають про відпусточку, то й Леоніду бог велів. І тільки в Пітер, до молодої дружини. Що ці Юхан і Галка тямлять у любові? Базікали вони і тільки. А він, старший лейтенант Леонід, котрому вже виповнилося двадцять сім років… Та що там говорити! Це ж його мила жде на Садовій вулиці. А він прийде, навіть не попередивши.

Машина раптом зупинилася. Підійшов старший лейтенант з червоною пов'язкою на рукаві.

— Що за пасажири?

— Розвідгрупа повертається в штаб фронту! — відповів за всіх командир. — Я — Кудрявий.

— Ага-а… — глибокодумно сказав старший лейтенант і посміхнувся.

— Невже спровадять у смерш, як минулого разу? — з острахом поспитав у хлопців Орел. — Лягли б у кузові, та прошмигнули б до Пскова, а потім на попутній — до Ленінграда.

— Так далеко? — почув ці слова черговий на контрольно-пропускному пункті.

— Там наш розвідвідділ! — упевнено відповів Орел.

— Ленінградський фронт веде наступ в Естонії, і штаб його десь уже ближче… А ви люди нашого 3-го Прибалтійського фронту. Є розпорядження вас затримати.

— А не помиляєтеся? — запитав Галка.

— Наказано затримати групу Кудрявого.

— Знову? Як і тоді?..

— Що тоді? — не зрозумів старший лейтенант. — Під Печорами — хутір. Там відпочиватимете.

— А німецький лейтенант?

— Знаю і про полоненого. Він залишиться тут, на КПП. Отак воно в житті. Думали-гадали одне, а трапилося інше.

Не бачити їм тепер ні Ленінграда, ні свого колишнього начальства. Добре, що хоч Арвіда не вмовили проїхатися до Ленінграда, бо тому дуже хотілося побачити це славне і героїчне місто. Залишився Арвід на рідному хуторі. Тепер вони прощалися з полоненим лейтенантом.

Кажеш, Ганс, твоє місто Галле? — перепитував Леонід, ніби збирався колись відвідати ним битого і лікованого лейтенанта.

— Ти ж про чисті графи в своїй анкеті все піклуєшся? — втрутився в розмову Леоніда й німця Галка.

— Не вік же ми з ними воюватимемо. Ти що, Галко, не читав, що сказав Верховний Головнокомандуючий 23 лютого 1942 року? — запитав Кудрявий. — Гітлери приходять і щезають, а Німеччина, німецький народ залишаються… Ганс якраз із тих, хто залишиться. Правда ж? — подав він руку німцеві.