Микола Миколайович Міклухо-Маклай - Серед дикунів Нової Гвінеї

Пересікши плантацію, я вийшов до моря і опинився перед широкою відкритою бухтою, що тяглася на схід. Завдяки біноклю мені вдалося роздивитись хатини трьох селищ; але тутешні тубільці не мають зносин з тамошніми, тому я не міг дізнатися назв тих селищ.

Увечері я мав довгу нараду з Каїном, умовляючи його рушити далі; обіцяв йому одну й навіть дві сокири, ножів, червоного коленкору, намиста, одне слово, незліченне для нього багатство, але він затявся на своєму: «Ні», «не можна», «заб'ють», «усіх заб'ють», «з'їдять» тощо. Оце все, чого я міг від нього добитись. Я показав на мій револьвер. Хоч він і попросив сховати його, та все ж казав далі: «Заб'ють», «Маклай один, а людей там багато». Години дві я морочився з ним отак і все-таки не переконав. Досадуючи на його заперечення, я повернувся до нього спиною і заснув, мабуть, перше, ніж він докінчив говорити.

9 липня

Пішов широкою, доброю стежкою, що стелилася в лісі, в селище Аврай. Скрізь підіймалися великі стовбури кенгара; цих дерев тут так багато, що, я гадаю, їх посадили ще предки теперішніх жителів. Горіхами кенгара тубільці ведуть мінову торгівлю з сусідніми селищами. На рифі, який можна було бачити з дороги, багато жінок збирало морські тварини, користуючись відпливом. Селище Аврай являє собою мальовничий куток у лісі; тільки зовсім небагато дрібних дерев було вирубано й замінено кокосовими та горіховими пальмами, бананами, кущами різних видів, а великі всі залишені, отож скрізь на майданчиках, навколо яких мальовничо тулилися невеликі хатини, були тінь і прохолода. Дарема не було, через що я і люди з Білі-Білі та Телят, які прийшли зо мною, розташувалися на матах на майданчиках. Я рішуче відмовився від усякої їжі, крім кокосової води та свіжих горіхів кенгара. Однак тубільці неодмінно хотіли піднести мені що-небудь, бодай курку. Щоб піймати її, тубільці улаштували своєрідну пастку, яка складалася із петлі, що її зашморгнули, тільки-но одна з курей необережно ступила в коло, де було накидано кілька шматочків кокосового горіха.

Я бачив у селищі Аврай кілька дуже великих табірів надзвичайно правильної овальної форми. Важко собі уявити, яким способом досягають такої правильності, бо відомо, що тубільці не мають інших інструментів, крім уламків кременю та всяких черепашок. Це можна пояснити тільки тим, що на вироблення кожної речі тубільці віддають дуже багато часу, не кажучи вже про те, що вони мають дуже певне око й неабиякий смак. Один з тубільців приніс у селище два наново загострені списи. Я захотів дізнатися за допомогою Каїна, як це було зроблено. Видно було, що роботу виконано тільки наполовину: бракувало остаточного полірування та фарбування. Каїн пояснив мені, що кінці цих списів зламано під час полювання на диких свиней і, щоб загострити їх знову, їх відточили на коралах. Це мене дуже зацікавило, і я попросив, щоб один з хлопчиків, збігав на риф і приніс зразок коралу, якого вживають під час такої операції. Мені принесли вельми гарний екземпляр, завбільшки з людську голову. На досить рівній і разом з тим шершавій поверхні його, якщо надати сили та спритності, було неважко загострити будь-яку палицю. До того ж на рифі вода й слизова оболонка корала допомагають процесу сточування. Каїн сказав мені, що скрізь на березі під час виготовлення дерев'яної зброї вживають цього методу полірування.

Повернувшись у селище Телят, я нарисував групу хатин, які скидалися більше на хатини гірських селищ, ніж хатини на березі та на островах. Поки я рисував, Сале прибив до одного з дерев мідний ярлик з моєю монограмою.

11 липня

Через те що не варто було відновлювати розмови з Каїном про подорож далі вздовж берега, я зібрався в дорогу назад рано-вранці. Для повороту зюд-ост був нам майже попутним вітром. Дорогою я хотів відвідати ще селище Рай-мана й видертися на гору Сіруй. Коли ми підійшли до берега біля селища Бібі, берег виявився зовсім порожнім, і в селищі нікого не було. Каїн пояснив, що всі жителі пішли в гори: «унан барата буль уяр» (палити унан і їсти свиней).

Мої супутники з Білі-Білі чомусь побоювалися верховинців і, як приморці, вважали, що дертися по горах — це не їх діло. Я знав положення селища Рай тільки приблизно: з піроги я міг за допомогою бінокля розглянути в горах групи кокосових пальм, але все-таки рушив туди в супроводі мого слуги Сале. Мені без особливих труднощів удалося дістатися до селища Рай-мана, де верховинці прийняли мене щонайкраще; вони, з чуток, уже знали моє ім'я і зараз же догадалися, хто це до них прийшов. Я пошкодував, що ми не розуміли один одного, але на мигах пояснив, що хочу йти на високий пагорок, який був за їхнім селищем і який вони називають Сіруй-мана. Провідники знайшлись одразу ж, і ми рушили негайно. З вершини Сіруй-мана (близько 1 200 футів) відкривалася гарна панорама берега Маклая на чималому просторі. Коли я повернувся в селище, мене знову зустріли жителі надто люб'язно й запобігливо. Я пробув ніч в одній з хатин і повернувся другого ранку досить рано до місця, де лишив вангі. Викупавшись у морі, ми подались у дорогу назад і ще завидна наблизились до улеу Бонгу. Меблі, що зустрів мене, й тубільці Бонгу повідомили про смерть Вангума під час моєї відсутності: це був тубілець із Горенду, людина років двадцяти п'яти. Вангум був міцний і дебелий чоловік, коли це раптом захворів і днів за два-три нагло помер. Меблі сказав мені, що селища Бонгу й Горенду дуже збентежені цією смертю. Батько, дядько та родичі небіжчика, яких було чимало в обох селищах, ревно умовляли всю чоловічу людність Бонгу та Горенду негайно рушити походом на верховинців одного гірського селища.

Це було дуже серйозно, тож я, почувши про подію, надумав не допустити цієї експедиції в. гори. Проте я утримався негайно про це казати, бажаючи докладно дізнатися, що саме сталося.

ЛЮДИ БОНГУ Й ГОРЕНДУ ВИМАГАЮТЬ ВІЙНИ