Володимир Кирилович Малик - Чумацький шлях

і той, зрозумівши, що гість хоче поговорити з дівчиною віч-на-віч, приніс йому стілець і, вийшовши, зачинив за собою двері.

– Сідай, Катре, – сказав Капніст, і собі сідаючи. – Хочу поговорити з тобою… Я не суддя і не пристав. Можеш мене не боятися. Я просто по-дружньому хочу поговорити з тобою про те, що сталося, бо не все мені ясно, і по змозі допомогти тобі… – Він приязно і довірливо заглянув у смутні, насторожені очі дівчини. – Ти мені віриш?

Катря стенула плечима. Ніяковіючи, відповіла:

– Хтозна… Мені дуже хочеться вірити вам, паночку… Бо всі проти мене…

Капніст зауважив про себе її природний розум і кмітливість.

– Мені цього досить… Прошу об однім: на мої запитання відповідай щиро і правдиво. Мені чомусь думається, що ти ні в чому не винна…

Катря пильно, з цікавістю і якоюсь неясною надією, що раптом спалахнула в її очах, глянула на дивного незнайомця. Чому, з якої причини він проявляє турботу про неї? Щирість це чи хитрість?

Капніст з не меншою цікавістю стежив за зміною почуттів на її жвавому обличчі, у погляді її виразних очей, і йому здалося, що прочитав її думки, як у відкритій книзі.

– Ти, бачу, сумніваєшся… І правильно робиш… Бо приходить, бач, незнайомець і хоче залізти в душу… Отож я виправляю свою помилку і розповім спочатку про себе, а тоді вже матиму право розпитувати тебе… Я сам з Обухівки, що біля Великих Сорочинець, і зовуть мене Василем Васильовичем Капністом, якщо чувала…

Катря оживилась, очі її блиснули.

– Звичайно, чула таке прізвище. Кибинці належать Капністам…

– О, звідки ти це знаєш? – Капніст не приховав здивування.

– Мати розповідала… Вона родом із Кибинців.

– Ось як! Тоді ми майже родичі… Бачиш, який світ тісний!

Катря вперше усміхнулась, на її щоках з’явився рум’янець. Здається, душа її, що відгородилася було від усього світу крижаним панциром, почала поволі відтавати.

– Тепер я вам вірю, – сказала вона. – Бо про Капністів чула тільки хороше.

– Я радий це чути від тебе, Катре… А тепер давай поговоримо про твоє лихо. Згода?

– Згода.

– Скажи мені, ти по любові йшла за Хуржика? Пробач за таке запитання, але це важливо.

Катря почервоніла.

– Яка там любов! Господи! Мусила…

– А хто ж тебе примушував?

– Материна хвороба та нужда…

– А Хуржик?

– Користуючись тим, що я заборгувала йому, наполягав і він, матір умовляв, аж поки домігся її згоди… Я її розумію: сама хвора, працювати не може, а їсти щось треба… Та ще сестриця Настуня… Хто їм допоможе, окрім мене?

– Кажуть, у тебе був хлопець…

– Був… Івась… Та з ним сталося якесь лихо… Не повернувся з Криму разом з чумаками. І до цього часу нема його… Я ждала більше року!

– Ну, а тепер скажи мені, що за дівчина Луша… Теж наймичка?

– Так.

– Що ти про неї можеш сказати?

Катря зблідла, губи її ображено затремтіли:

– Не хочу про неї й говорити!

– Чому?

– Негідниця вона! Це від неї пішло, що я відьма! Наговорила судді такою, що мені хоч з мосту та в воду! Набрехала, що то я підпалила хатину, щоб позбутися нелюбого чоловіка!

– А ти справді не підпалювала?

– Бога бійтеся, паночку! Хіба я звірюка яка? Я ж дала матері слово і Хуржикові, що піду за нього… Та й самі подумайте, чим би я підпалила хатину зсередини? Свічкою? Але ж хатина мазана – як її підпалиш? Хіба глина горить?

– До речі, чого ти з чоловіком опинилася в хатині? – Катря почервоніла по самі вуха, і Капніст, зрозумівши, що ляпнув дурницю, спохватився. – Власне, можеш не відповідати на це запитання. Пробач, будь ласка.

Але Катря відповіла:

– Ну ви ж знаєте – такий весільний звичай. Жінки увечері відвели нас туди… Там уже було приготовлене ліжко…

– Так, так, я це знаю… Пробач мені… Ну… а що було далі? Ще раз вибач за незручне запитання…

– Нас залишили в хатині самих… П’яний