Теодор Парницький - Аецій, останній римлянин

достойники на гнівне зблідле обличчя маєстату, а коли переводять погляд на патрикія, відразу ж їхні обличчя, ще мить тому холодні та немилосердні, просявають захопленням, повагою і вдячністю. Magister officiorum подумки швидко складає промову, яка має суворими словами взірців із минулого закликати цісаря до принесення жертви на олтарі вітчизни. Лише comes sacrarum lagitiorum Ізидор іще стоїть на боці маєстату.

— Король Гейзеріх відомий не лише своєю жорстокістю, — каже він, — але й підступністю та схильністю до зради… Чому ж тобі не спаде на думку, Аецію, що і найшляхетніша Євдокія може, — від чого нехай оборонять Христос і Марія Theotokos, — зазнати від руки тестя схожої кривди, як і його перша невістка?… І чому ти певен, що він через п’ять-десять років, приспавши нашу пильність уявною дружбою та шанобою кревного зв’язку, не нападе зненацька на римські володіння, як це він досі мав за звичай?!

Валентиніан дивиться на Ізидора з приємним здивуванням і вдячністю; всі інші — на Аеція, неспокійно і запитливо.

— Ти мудро кажеш, найпресвітліший Ізидоре, — спокійним і навіть дружнім голосом відповідає патрикій. — Але в одному помиляєшся… Я знаю варварів краще, ніж будь-хто з вас; запевняю, що хоча б хтось із них наймогутніший, рівний самому Траянові, завоював усю імперію, а на додачу Персію, Ефіопію, Індію та країну сінів, — а все ж би страхався здійняти святотатську руку на римську цісарську кров і маєстат… Натомість цілковито з тобою погоджуюся, що не за п’ять-десять, а вже за два роки Гейзеріх запрагне порушити мир і напасти на Італію… Хай нападає… нічого не вдіє проти Роми і її нового могутнього союзника, незламно вірного, коли йтиметься про війну з вандалами, — Теодоріха!..

Тепер уже навіть Ізидор дивиться на Аеція з безмежним захватом. Така голова! Варта ще більше, либонь, ніж його непереможна рука! Але Валентиніан не поступається.

— Найшляхетніша Євдокія розпочала всього восьму весну, — скрикує. — Як же може йти у ложе Гунеріха?…

— Я й про це подумав… На мою вимогу посли від імені короля і Гунеріха згодилися на те, щоб до закінчення п’ятнадцятої весни найславутніша Євдокія залишалася зі своїми вічними батьками, а муж — який, коли захоче, відвідуватиме цісарський двір, — аж до того часу не змушуватиме її йти з ним до ложа…

Невимовна заздрість і ненависть, мов ненаситне полум’я, охоплюють душу та мозок Валентиніана від картини повних побожної шани і захоплення поглядів, що їх увесь консисторій покірно й радісно стелить під ноги переможного Аеція. Переможного?… Ні, ще не переміг! Високо здіймаються вгору чорні, гостро вигнуті дуги брів над округлими, трішки витрішкуватими очима… Гордовито, — а водночас глузливо й сердито зціпилися феодіанські губи. Валентиніан відчуває, що в нього вступає непокірний, невтомний у затятій боротьбі з оцим смертельним ворогом, завше повний палючої до нього ненависті — дух матері Плацидії… Від неї він навчився: «Коли змагатимешся з Аецієм, то там, де підведе сила, не цурайся хитрощів». Дяка тобі, мамо!.. Дяка за натхнення! Ось готовий вже удар: вразить безпомильно, хоч невідомо ще, куди влучить: у славу й силу оборонця вітчизни чи у батьківські почуття?!..

— Ти нас переконав, Аецію, — патрикій здригнувся, так голос імператора був схожий на голос його матері… і не лише голос, але й спосіб мовлення. — Для блага імперії та римського миру принесли б ми у жертву нашу батьківську та цісарську гордість — але ж ми згадали, що патрикій імперії, непереможний Аецій, прагнув побачити найславутнішу Євдокію дружиною свого сина… Як же я міг би відмовити такому заслуженому мужеві, найбільшому приятелеві, найдостойнішому з римлян?!..

На обличчях усіх достойників з’явилося безмежне здивування. Зате Аецій зовсім не приховував своєї радості. Тільки-но Валентиніан згадав його сина, — одразу ж здогадався, куди націлені слова імператора, — та вже наперед тішився ударом, який завдасть за хвилину, легко і з великою користю для себе відбиваючи невлучний і насправді самовбивчий випад сина Плацидії. Йому хотілося сміятися від думки, що це сам Валентиніан полегшує зненавидженому диктаторові новий тріумф над маєстатом. Тому його очі сяяли щастям і гордістю, коли він почав спокійно і наче байдуже говорити:

— Воістину, це для мене найбільша ласка і найвища честь, що Твоя Вічність зволить так турбуватися про поєднання крові Аецієвої та цісарської… Дяка тобі за це, владарю. Присягаю, що я ніколи б не насмілився мріяти про таку турботу… Тішуся, що і для тебе, о вічний, ця справа така ж важлива, як і для мене, але справді не вірю, щоб хтось із нас міг вагатися бодай мить, чи можна приносити такі справи в жертву на олтарі вітчизни… Але, на щастя, Бог не вимагає від нас обох такої жертви!.. Він-бо зволив двічі благословити лоно вічної Євдокії Августи, тому, коли найшляхетніша Євдокія задля блага Роми побереться з Гунеріхом, для мого сина ще зостанеться найшляхетніша Плацидія, може, навіть відповідніша, як його ровесниця…

5

Власник Каризіаку низько схилив голову.

— Дяка тобі, Аецію, і слава твоїй незрівнянній швидкості. Ще три-чотири дні, а настав би кінець і мені, і цьому, — сказав, кладучи руку на високий стос пергаментних сувоїв.

— Що ж це таке? — зацікавився патрикій. Молодий посесор відвів руку. Аецій побачив непроглядні ряди гекзаметрів.

— Що ж це таке? — спитав, ще більше зацікавившись.

— Мій переклад «Іліади»… повний, строфа до строфи… Ніхто й ніколи не зробить кращого… А коли б ти знав, з якого грецького видання я перекладаю!.. Зволь перейти до бібліотеки, покажу тобі той рукопис… Йому більше, ніж триста років, і він є точною копією першого відпису з кодексу самого Пізістрата…

— «Іліада»… «Іліада»… — марно намагався згадати Аецій. Та, напевне, раніше чув цю назву. На святих Юста і Пастора, вже старіє, а яку добру пам’ять мав колись!..

— «Іліада» — це найпрекрасніша оповідь, що вийшла