Скотт Ферріс - Інґа

що жоден з інших торпедних катерів не прийшов на допомогу РТ-109 і що наступного дня по них не вислали пошукових суден. Люди на інших катерах бачили полум’я вибуху, коли японський есмінець протаранив РТ-109, і подумали, що загинув весь екіпаж. Джека і його людей кинули напризволяще.

Тримаючись на плаву понад десять годин, Джек зрозумів, що допомога не прийде, і повів своїх матросів у майже шестикілометровий заплив до маленького острівця Плам-Пудінг. МакМейгон був так важко поранений, що Джек взяв у зуби мотузку від його рятівного жилету і поклав того собі на спину і у такий спосіб понад чотири години плив брасом до землі.

Попри виснаження і 36 годин без сну Джек тієї ночі виплив у перешийок Ферґюсона, сподіваючись привернути увагу американського корабля, але не знаючи, що командування зарахувало його з екіпажем до мерців і що американський флот переніс свої операції північніше.

Наступного дня Джек, знову буксируючи на спині МакМейгона, привів людей на більший сусідній острів, сподіваючись знайти там їжу та прісну воду. Не знайшовши ні того, ні іншого, він і Росс попливли ще на один острів, де відшукали одномісний човен із барильцем води, а також печиво і цукерки. У цьому човні Джек повернувся на попередній острів і надзвичайно здивувався, побачивши, що на його людей натрапили двоє аборигенів, які співпрацювали з сусіднім пунктом спостереження союзників.

На кокосовій шкаралупі, яку аборигени мали доставити на пункт спостереження, Джек видряпав для бази торпедних катерів на Тулаґі послання з дивною новиною, що вижила більшість команди РТ-109. Через тиждень після того, як потонув катер, Джек і його екіпаж нарешті повернулись на базу, де отримали потрібну медичну допомогу і відпочинок. Вдячний за порятунок, Джек усе ще з гіркотою згадував, що командування так легко відмовилося від нього і його людей.

Чутки про те, що другий син колишнього посла Джозефа Кеннеді зник, а потім врятований на півдні Тихого океану, облетіли заголовки газет у Сполучених Штатах, але деталі його дивного суворого випробування не були відомі, доки Джек не зустрівся з Інґою, яка описала всю пригоду для ПАГС.

До того, застрягши на півдні Тихого океану, Джек почав втрачати надію, що коли-небудь ще раз буде з Інґою. Відновлюючи сили після інциденту з РТ-109, він написав трохи сварливого листа, адже не отримав від неї відповіді, «ані навіть повідомлення про відмову писати», хоча й визнавав, що в тому почасти винен Джеймс, який вчасно не доставив їй його послання{807}.

«Що ж, — покірно писав Джек, — гадаю, війна звела нас — як і з міс К., — а тепер успішно розлучає, останнім часом мені здається, що назавжди. Однак я повернуся, і за сніданком ми зможемо обговорити, як ти тут похитнула мій моральний стан»{808}.

За кілька днів після написаного ним Інґа відновила його моральний стан, коли Джек одержав від неї листа, з якого довідався, що вона взагалі не виходила за Нільса Блока. Джек зазначив, що Інґа хвацько вміла «змусити мене почуватися на сто відсотків», і вибачився за попередній «обурений, недоладний лист», виправдовуючись, що написав його під впливом міцних напоїв, спожитих під час «невеличкого святкування» на базі{809}.

У новому листі Джек захоплювався завзяттям японських солдатів («найкращих у світі бійців у джунглях»), готових вбивати і помирати, захищаючи «забуті Богом, спекотні і смердючі закутки маленьких островів архіпелагу, в частині океану, яку ми всі сподіваємося ніколи більше не побачити». З іншого боку, американський солдат був готовий вбивати з обов’язку, але при цьому «відчайдушно намагався уникнути власної смерті». Врешті-решт, писав Джек, війна — це «брудна справа», і його нудило від політиків і експертів, які за всяку ціну агітували за повну поразку Японії, для яких «тисячні втрати були краплями в морі. Але якщо ці тисячі хочуть жити, як ті десять чоловіків, яких я бачив на ділі, то людям, котрі вирішують, чому і для чого, треба суттєво подбати про переконання в тому, що всі ці зусилля ведуть до якоїсь недвозначної мети і що, досягши її, ми зможемо сказати: це того вартувало, бо як ні, то все піде з прахом і після війни ми постанемо перед великими проблемами»{810}.

Тоді Джек розповів Інзі про листа, отриманого від дружини МакМейгона. Вона писала: «Гадаю, для вас це був лише обов’язок, але містер МакМейгон був частиною мого життя і якщо б загинув, то не думаю, що я хотіла б жити далі». Джек додав, що всі чоловіки хочуть жити, але дуже багато з них загинуть. Він боявся, що може стати одним із них. Колись Джек був упевнений, що виживе у війні «попри все», але «тепер я втратив це відчуття, хоча насправді не шкодую»{811}.

Інґа порадила Джекові написати книжку про власний бойовий досвід, та він відповів: «Я і близько не писатиму про це». Він вважав війну «такою дурною», що попри «її нудотну чарівність… хочу все це лишити позаду, коли повернуся»{812}.

«Інґо-Бінґо, я з радістю побачу тебе ще раз, — писав Джек. — Зараз я втомився… Тепер, прочитавши, бачу, що це за паскудний лист. Він зовсім не про те, що я збирався сказати». Джек завершував послання побажанням Інзі успіхів у її новій роботі світської колумністки. Він вважав, що вона «ідеально для неї підходить». Зараз, писав він, йому дали командувати новим катером, але незабаром він повернеться і поїде у Лос-Анджелес побачити Інґу. Лист він підписав «Дуже кохаю, Джек»{813}.

До його повернення у Сполучені Штати мине ще майже чотири місяці. Він виконав завдання командування, але через постійні проблеми з