Камілла Лекберг - Крижана принцеса

Ми підписали угоду, що завжди будемо поряд. Ми знайшли кілька уламків скла, порізали пальці, змішали нашу кров, а потім залишили свої відбитки на клаптиках шкіри. Я був найсильнішим із нас. Я мав бути найсильнішим. Інші могли принаймні почуватися захищеними вдома, а я завжди оглядався через плече… Вечорами я лежав із головою під ковдрою й прислухався до кроків, які, я знав, ось-ось почую — спочатку в коридорі, а потім дедалі ближче…

Здавалося, що Ян утратив контроль. Він говорив дуже швидко, і Патрик сидів мовчки, боячись перервати потік його слів. Ян запалив цигарку й далі промовив:

— Ми жили у власному світі. Ми зустрічалися, коли нас ніхто не міг побачити, і шукали одне в одному втіхи та підтримки. Дивно, що хоч ми завжди пам’ятали про зло, укупі одразу ж викидали з пам’яті все погане. Я не знаю, як так вийшло, що ми знайшли одне одного. Ми знали про все без слів. Ми неминуче мали знайти одне одного. Саме мені спало на думку самим знайти рішення цього всього. Алекс і Андерс сприймали спочатку це як гру, але я вважав, що все має бути серйозно. Це був єдиний порятунок. Одного ясного зимового дня ми з Нільсом пішли кататися на льоду. Мені було неважко обкрутити його довкола пальця. Нільс захопився тим, що я став ініціатором нашої прогулянки, і дуже чекав на неї. Тієї зими я часто гуляв на льоду, тож достеменно знав, куди саме його повести. Андерс і Алекс чекали на нас там. Нільс здивувався, коли побачив їх, але він був надто самовпевненим і не вбачав у них загрози. До того ж ми були лише дітьми. Далі все легко: ополонка, штурхан — і його не стало. Спочатку ми відчули полегшення. Перші дні були чудовими. Та Неллі місця собі не знаходила, непокоячись, куди зник Нільс, натомість я лежав вечорами в ліжку й усміхався. Я слухав тишу. Та потім почалося пекло. Не знаю як, але батьки Алекс дізналися про зґвалтування й прийшли до Неллі. Алекс не витримала всіх розпитувань та тиску і розповіла все: і про мене, і про Андерса. Вона приховала лише те, що ми зробили з Нільсом. Якщо я сподівався на співчуття з боку прийомної мами, то все це стало мені наукою. Після того Неллі ніколи не дивилася мені в очі. Вона ніколи не розпитувала мене про те, де Нільс. Іноді мені здається, що вона про щось здогадується.

— Вера також дізналася про зґвалтування.

— Так, моя мама постаралася. Вона грала на бажанні Вери захистити Андерса та приховати все це заради власної вигоди. Вона давала їй гроші або пропонувала високооплачувану роботу, щоб та мовчала.

— Як думаєш, рано чи пізно Вера дізналася про те, що трапилося з Нільсом?

— Я впевнений у цьому. Гадаю, що Андерс розповів їй.

Патрик подумав уголос:

— Імовірно, Вера вбила Алекс не лише тому, що не хотіла, щоб усі дізналися про зґвалтування, а й тому, щоб Андерса не звинуватили у вбивстві Нільса.

Ян задоволено всміхнувся.

— І це комічно з огляду на те, що ніхто не став би порушувати справу, бо відтоді минуло так багато років. До того ж ми тоді були дітьми, та й обставини теж відігравали важливу роль.

Патрик не міг не погодитися з Яном. Якби Алекс прийшла до поліції та розповіла про все, що відбулося, то це не мало б жодних юридичних наслідків. Однак Вера, імовірно, ніколи цього не розуміла й вважала, що Андерс справді ризикує опинитися за ґратами.

— Опісля ви підтримували зв’язок? З Андерсом і Алекс?

— Ні. Алекс майже одразу переїхала, а Андерс із головою поринув у свій власний світ. Звісно, інколи ми бачилися, але вже після того, як Андерс зателефонував мені після вбивства Алекс і накричав, стверджуючи, що це я її вбив. Тоді ми вперше почули один одного за двадцять п’ять років. Звичайно, я сказав йому, що це не так, але він не здавався.

— Ти знав про те, що Алекс думала піти до поліції та розповісти про вбивство Нільса?

— Я дізнався про це лише після її смерті. Андерс розповів мені.

Ян беземоційно пускав кільця диму.

— Що було б, якби ти взнав про це раніше?

— Цього ми ніколи не дізнаємося.

Він обернувся до Патрика й уважно подивився на нього своїми крижаними блакитними очима. Патрика аж дрож пройняв. Цього вони справді не взнають ніколи.

— Але, як кажуть, ніхто не став би порушувати справу. Та я маю зізнатися, що все це дещо погіршило б наші з матір’ю стосунки. — Ян різко змінив тему: — Я чув, що Андерс і Алекс спали разом. Пліткують про красуню та чудовисько. Я сам припускаю, що це стара дружба…

Патрик не відчував жодного співчуття до чоловіка, який сидів поруч. Авжеж, дитиною йому довелося пережити пекло, але це пробуджувало лише краплю співчуття. З нього просочувалися гнів та злість. Патрик негайно запитав:

— Твої батьки загинули за трагічних обставин. Чи знаєш ти щось іще, окрім того, що встановило слідство?

На обличчі Яна промайнула посмішка. Він опустив вікно й викинув недопалок.

— Нещасні випадки трапляються миттєво, чи не так? Падає лампа, загоряються штори. Маленькі обставини, що разом становлять небезпеку. Тільки Бог знає, чому нещастя стаються з тими, хто заслуговує на це.

— Чому ти погодився зустрітися зі мною? Чому розповідаєш усе це?

— Насправді я сам здивований. Я не хотів іти, але допитливість узяла гору, припускаю, саме тому я тут. Мені було цікаво, що ти знаєш і про що здогадуєшся. До того ж усім нам кортить виговоритися бодай комусь про свої злочини чи вчинки. Особливо коли цей «хтось» не може нічого з цим вдіяти. Смерть Нільса залишилася в далекому минулому. Якщо моє слово суперечитиме твоєму, то, боюся, тобі ніхто не повірить.

Ян вийшов з автомобіля, але різко обернувся й притулився до дверей.

— Я вважаю, що злочини інколи виправдовуються. Одного дня я успадкую всі статки Неллі. Якби Нільс був живий, то я сумніваюся, що вони б дісталися мені.

Ян попрощався з Патриком, притуливши два пальці до лоба, а опісля зачинив дверцята й попростував до свого автомобіля. Патрик усміхнувся. Вочевидь, Ян не знав ані про зв’язок Джулії з Неллі, ані про те, яку роль Джулія відігрáє того дня, коли заповіт набере чинності. Беззаперечно, Бог сам вирішує, хто на що заслуговує.