Джозеф Хеллер - Пастка на дурнів

тут. Моє прізвище Флюм. Я належу до ескадрильї, але живу тут, у лісі. Спитайте в кого завгодно.

Капелан уважно придивився до цієї чудернацької, зіщуленої постаті й потроху заспокоївся. На пошарпаному комірі сорочки незнайомця теліпались іржаві капітанські кубики. Над густими щетинистими вусами кольору тополиної кори від носа нависала, мов крапля смоли, чорна волохата бородавка.

— Але якщо ви з ескадрильї, то чому живете в лісі? — поцікавився капелан.

— Я змушений жити в лісі,— ображено відповів капітан, ніби це само собою розумілося. Він повільно випростався, не відриваючи від капелана полохливого погляду, хоча був більш як на голову вищий за того. — Невже ви нічого не чули про мене? Вождь Зелений Вуж заприсягся, що вночі, як тільки я міцно засну, він переріже мені горлянку. Ось чому, поки він не вмер, я боюся спати в ескадрильї.

Капелан недовірливо вислухав таке неймовірне пояснення.

— Виходить якась нісенітниця, — сказав він. — Адже це було б умисне, обмірковане вбивство. Чому ви не доповіли про це майорові Майору?

— Я доповідав про це майорові Майору, — сумно пробурмотів капітан. — Але майор Майор казав, що сам переріже мені горлянку, якщо я ще раз до нього звернуся. — Він із острахом придивився до капелана. — А ви часом не збираєтесь перерізати мені горлянку?

— Та ні ж бо, — запевнив його капелан. — Звичайно, ні! Невже ви й справді живете в лісі?

Капітан кивнув головою. Капелан поглянув на його порувате, сіре від утоми й недоїдання, тоскне обличчя з почуттям жалю й мимовільної поваги. Брудна, пожмакана уніформа висіла на ньому, як лантух на скелеті. З усіх боків до нього поприлипали віхті сіна, бозна-скільки вже він не стригся й не голився. Під очима розпливлися великі темні кола. Капелана мало не до сліз зворушило те жалюгідне видовище, яке являв собою цей брудний, загнаний, замордований чолов’яга, а уявивши собі всі жорстокі злигодні, що їх той мусить зазнавати щодня, капелан перейнявся до нього пошаною, змішаною зі щирим співчуттям. Смиренно стишивши голос, він запитав:

— А хто пере вам білизну?

Капітан заклопотано стулив губи.

— Та я знайшов собі пралю на хуторі, там, при дорозі. Всі мої речі у фургоні. Я забігаю туди раз чи два на тиждень, щоб змінити білизну, взяти чистий носовичок!

— А що ви робитимете, як настане зима?

— Ну, на той час я сподіваюсь повернутись до ескадрильї,— відповів капітан тоном самовпевненого страдника. — Вождь Зелений Вуж пообіцяв привселюдно, що невдовзі помре від запалення легень, і мені просто треба потерпіти, поки настане холод та сльота. — Він спантеличено втупився в капелана. — Невже ви й справді не чули? Там, в ескадрильї, тільки про мене й говорять.

— Я щось не чув, щоб про вас говорили.

— Е ні, бути цього не може! — Капітанові було прикро, але він не хотів втрачати надії.— Так чи інакше, а вже вересень не за горами, отже, чекати залишилось недовго. Якщо хлопці питатимуть про мене, скажіть, що я ще повернуся і славно попрацюю над випуском інформаційних бюлетенів — хай тільки Вождь Зелений Вуж умре від запалення легень. Ви не забудете? Скажіть їм, що тільки-но прийде зима і Вождь Зелений Вуж умре від запалення легень, я повернуся. Добре?

Капелан побожно повторив ці віщі слова, зачарований їх пророчим смислом.

— Ви живете на самих тільки ягодах, траві та корінцях? — запитав він.

— Ні, звичайно, ні,— здивовано відповів капітан. — Я чорним ходом пробираюсь до їдальні й обідаю на кухні. Майло дає мені сендвічі й молоко.

— А що ви робите, коли йде дощ?

— Мокну, — щиро признався капітан.

— А де ви спите?

Капітан умить весь зіщулився й позадкував.

— Ага, ви теж! — не своїм голосом крикнув він.

— Та ні! — вигукнув капелан. — Клянуся, що ні!

— Ви теж хочете перерізати мені горлянку!.. — стояв на своєму капітан.

— Даю вам слово, — почав умовляти його капелан, Та було вже пізно: той кошлатий, але якийсь наче свійський привид уже зник. Він так вправно розчинився серед буйної, пістрявої мозаїки листя, світла та тіней, що капелан навіть засумнівався, чи бачив його взагалі. Навколо відбувалося стільки неймовірних подій, що важко було сказати, в які з них варто вірити, а в які ні. Йому кортіло якнайшвидше розпитати людей про цього лісового божевільця, з’ясувати, чи капітан Флюм насправді існував. Але тут він з великою неохотою пригадав, що передусім доведеться ублажати капрала Безбога, щоб той не думав, що капелан йому зовсім не довіряє. Він понуро чвалав звивистою стежкою, мало не помираючи від спраги, і насилу переставляв ноги. При згадці про капрала Безбога його почало гризти сумління, і капелан молив бога, щоб капрал десь пішов, коли він повернеться до свого намету: тоді він зможе спокійненько роздягтися, вмитися, освіжити руки, плечі, груди, напитися води, спокійно полежати і, можливо, навіть трошки здрімнути. Але на нього чекало нове розчарування і новий удар. У своєму наметі капелан уздрів капрала Безбога, який став уже сержантом Безбогом; він сидів, знявши сорочку, в капелановім кріслі й капелановою голкою пришивав до рукава сержантські лички. Капрала Безбога підвищив у сержанти полковник Пескарт. Він негайно вимагав капелана до себе у справі листів.

— О ні, тільки не це! — простогнав капелан і, мов підтятий, повалився на ліжко. В його нагрітій фляжці не було ані краплі, але він був такий приголомшений, що не згадав навіть про лістерівський мішок[39] з водою, що висів у холодку поміж наметами. — Я не вірю! Не вірю, щоб хтось міг усерйоз повірити, ніби я підроблював підпис Вашінгтона Ірвінга.

— Не про ті листи мова, — підказав капрал Безбог, безперечно задоволений капелановою скрутою. — Він хоче обговорити з вами проблему листів до родичів загиблих та поранених.

— Листів до родичів? — ошелешено перепитав капелан.

— Саме так, — утішався капрал Безбог. — Ой, як вам влетить за те, що ви заборонили мені їх розсилати! Ви б тільки бачили, як він зрадів, коли я сказав йому, що на цих листах може стояти його підпис! Саме за це він мене й підвищив. Тепер він цілком певний, що потрапить до «Сатердей Івнінг Пост».

У капелановій голові все пішло обертом.

— А як він взагалі дізнався про ці листи?

— Я пішов до нього й доповів.

— Що?! — заверещав капелан, зриваючись на ноги у приступі гніву, зовсім йому невластивого. — Ви хочете сказати, що справді звернулись до полковника через мою голову, навіть не спитавшись дозволу?

— Саме так, капелане, — із зухвалою посмішкою, зневажливо відповів капрал Безбог. Він не приховував радості.— І по-дружньому раджу — викиньте з голови всякі спроби нашкодити мені.— Він реготнув тихенько, але