Марина та Сергій Дяченко - Армагед-дом

— Ні, — здивовано відповіла біологічка. І подивилася на Лідку з підозрою: — А що ще?

Лідка усміхнулась:

— Бачте… перед апокаліпсисом можливі… різні нервові зриви в дітей. Мені здалося, що Андрій надто захопився релігійною літературою, містикою, іншими дурницями…

Біологічка зробила круглі очі.

За три хвилини Лідка перепросила за турботу й попрощалась.

Інспектор мав сіре від утоми лице й пухкі розтріскані губи. А тому розмовляв він ніби неохоче, ледь розкриваючи рота:

— Ви не помічали за сином чогось дивного останнім часом?

Лідка усміхнулася стомлено і поблажливо.

Вона цілком могла б не приходити в цю сирітську кімнату з ґратами на вікнах. Її син ніколи не мав жодного стосунку до інспекції у справах неповнолітніх. І сам факт того, що її сюди запросили, є безумовною помилкою — ось що було написано на її обличчі; а якщо інспектор захоче роздивитися її глибоко приховану тривогу, то без бінокля йому не обійтись.

Стілець для відвідувачів був хиткий, жалібний, оббитий клейонкою; Лідка відвикла від таких стільців.

— Що ви маєте на увазі? — поцікавилась вона холодно й відчужено.

Інспектор сіпнув куточком рота; це ж треба, казали його примружені злі очі. З’явилась на виклик — і поводиться, як із підлеглим у власному кабінеті; інспектор знав, звісно, хто така професор Сотова, і тому її холодність і відчуженість особливо зачіпали його.

— Як часто ваш син не ночує вдома?

Так, подумала Лідка. І велично підняла підборіддя:

— Йому ж сімнадцять. Іноді він засиджується допізна у друзів і лишається на ніч.

— Іноді — як часто? Раз на тиждень? Двічі? Через день?

Лідка звела брови, ніби дивуючись наполегливості інспектора:

— Раз на тиждень. Іноді рідше.

Куточки інспекторського рота опустились іще нижче, через що губи зробилися схожими на перевернуту круглу дужку.

— Ви ніколи не чули, Лідіє Анатолівно, про так зване «Коло Останньої Жертви»?

Лідка уважно прослідкувала, щоб на обличчі її нічого не відбилось. «Остання жертва» — Великов — плюскотіння молока в цистерні… Ні, молоко тут ні до чого.

— «Коло»?.. Ні, а що я мусила чути?

— Це молодіжна організація, що будує свою «ідеологію», — інспектор пожував тонкими губами, — на ідеї про необхідність жертвоприношень. Людських жертвоприношень. Аби відчинити Ворота.

Лідка мовчала.

Якби інспектор накрив її запиленим мішком з-за рогу — навряд чи ефект був би більшим.

— Людські… жертвоприношення?

Інспектор зітхнув. Подивився на Лідку похмуро, з підкресленим співчуттям, поліз у шухляду столу й довго порпався в паперах — здавалось, він навмисне тягне час; Лідка безтямно дивилась у його лисувату маківку.

Нарешті інспектор випростався:

— Ось…

На стіл ліг стосик чорно-білих фотографій поганої якості.

— Подивіться уважно, Лідіє Анатолівно…

Лідка потамувала в собі бажання негайно піднести фотографії до очей.

— Що тут? Як це стосується мого сина?

— Подивіться, — сказав інспектор, і щось у його голосі змусило Лідку вийняти окуляри, вдягти на ніс, узяти зі столу стосик лискучих карток.

Уже на першій фотографії Лідка побачила нічне багаття, яке мало би безневинний і буденний вигляд, якби за ним, на другому плані, не було вертикальної скелі і з цієї скелі не звисали б безпорадно чиїсь босі ноги.

Лідка дивилася на фото, відчуваючи, як поволі піднімається на маківці вкрите лаком, укладене в зачіску волосся.

— І що ж…

— Ні, ви дивіться далі.

Лідка зняла окуляри. Ретельно протерла хусточкою. Вдягла знову.

Обличчя людей на фото вийшли нечітко, однак вона відразу впізнала дівчинку Сашу. Саша навприсядки сиділа біля багаття — таких фотографій повно в альбомі кожного туриста, хіба що руки до вогню Саша простягала надто вже красивим, мальовничим жестом.

Лідка облизала вкриті помадою губи. Почала дивитися далі.

Незнайомі Лідці хлопці сиділи біля того самого багаття. Точка знімання змістилася трохи назад, і на тьмяному фото можна було розгледіти, що багаття горить у камінні біля моря, що хлопчики (а на загальному плані Саша теж здавалася хлопчиком) розташувалися навколо вогню правильним колом. І що стоячий камінь пласкою своєю гранню звернений до моря, і підвішена на ньому людина вигинається дугою, намагаючись обпертись об камінь босими п’ятами.

У Лідки затерпли щоки.

На наступній фотографії скелю було вихоплено крупним планом. Повішений уже зм’якнув; навколо його зап’ясть змикались чи то ремені, чи то залізні браслети, до браслетів кріпилися ланцюги, що жваво нагадали Лідці ланцюгову карусель у парку розваг. Голова звішувалась на груди, обличчя було не розгледіти, але плавки здалися Лідці знайомими.

Оголена жертва — у плавках з якорями?

Уже майже нічого не бачачи, Лідка механічно перебирала фотографії. Хлопців знімали, схоже, з човна. Довгофокусним об’єктивом. Ось іще кілька знімків; витриманість ритуалу було порушено, хлопчаки обурено махали руками, жбурляли каміння, проганяючи непроханого свідка. А хлопець на скелі ледь підвів голову, забираючи в Лідки можливість вірити, що це інший хлопчик поцупив Андрійкові плавки, збираючись трохи повисіти в них на скелі…

У вухах дзвеніло. Яка ганьба — професору Сотовій гепнутись непритомною просто з цього принизливого клейончастого стільця…

— Лідіє Анатолівно, — пробився крізь дзвін голос інспектора, — вам валідолу?

— Спасибі, — сказала вона крізь зуби. — Буду вдячна.

Він що, навмисне тримає тут аптечку для нервових відвідувачів? Для матусь малолітніх злочинців, неповнолітніх жерців і жертв?

Таблетка мала гидотний смак. Інспектор знову скривився — ніби це йому під язика тицьнули валідол:

— Ви впізнали когось на фотографіях?

Лідка мовчала.

— Бачте, Лідіє Анатолівно…

— Звідси можна зателефонувати? — спитала вона, ледь ворушачи язиком.

— Так, — інспектор підсунув до неї розбитий телефонний апарат кольору весняної травички. — Телефонуйте…

Лідка, помиляючись і не влучаючи пальцем в отвори на диску, набрала знайомий номер.

— Алло… Мамо? Ти де?

Лідка поволі, щоб не бачив інспектор, видихнула. Голос Андрія був зовсім безтурботним.

— У тебе все гаразд? — спитала вона, стежачи за голосом.

— Так, — здається, він здивувався. Лідка не так часто дозволяла курці, метушливій гладкій курці вирватися назовні в зайвому дзвінку, в зайвому питанні, в зайвій часточці піклування.

— Я скоро прийду, — сказала Лідка й поклала слухавку.

Інспектор дивився на неї. Вивчаючи. Пильно.

— Що… Їм інкримінується? — спитала Лідка, і голос вийшов з-під її контролю. Голос був жалюгідний, уривчастий, повитий близькими сльозами..

— Ще валідолу? — співчутливо спитав інспектор.

— Ні, — Лідка хитнула головою, через що сирітська кімнатка з ґратами на вікнах попливла перед очима.

— Бачте, Лідіє Анатолівно… Поки що вони нікого не вбили й не покалічили. Це більше театр… Гра. Вони по черзі репетирують роль жертви. Ваш син уже був «жертвою», але, як бачите, прийшов додому цілий і неушкоджений…

Лідка з ненавистю дивилася в його сірі, відверто глузливі очі.

— …Поки що вони не