Мішель Монтень - Проби

Невільник, який видав криївку, де ховався його пан Публій Сульпіцій, одразу дістав волю, як було передбачено в Суллиних проскрипціях; але за державними законами його, вже вільного, притьмом скинули з Тарпейської скелі[155]. Таких запроданців вішали з саковкою на шиї, в якій була плата. Віддавши належне окремій і обмеженій справедливості, віддавали слідом за тим належне і справедливості як такій.

Махмуд Другий, прагнучи позбутися брата, щоб за звичаєм свого роду забезпечити своє панування, скористався послугами свого воєначальника, який вдавив його брата, вливши йому в горло зразу забагато води. Коли це сталося, Махмуд на спокуту цього злочину видав убійника матері жертви (вони були братами лише по батькові): та при ньому власноруч розпорола убивці живіт і, намацавши серце, вирвала його ще гаряче і кинула на з'їдь псам.

І наш король Хлодвиг[156] звелів повісити трьох служників Канакра за те, що зрадили свого пана, до чого він сам їх схилив.

Навіть неприторенні лиходії, здобувши користь з ганебного вчинку, раді згодом з цілковитою певністю в успіхові прикрасити його якоюсь рисочкою доброти і справедливості, на знак, ніби їх мучить сумління і вони хочуть його полегшити. Додаймо, що замовники дивляться на помагачів таких гидких злочинів як на живий докір і намагаються їх знищити, аби усунути свідків проти себе і замести сліди своїх каверз.

Якщо припадком, не бажаючи позбавити суспільну необхідність цього розпачливого і крайнього заходу, нагородять вас за вчинену зраду, той, хто робить те, неодмінно вас вважатиме (якщо сам він не такий) за окаянного негідника і має вас за ще гіршого зрадника, ніж навіть той, кого зраджуєте. Той, хто вас використовує, торкається руками злосливості вашого серця намацально, ніби власними вашими руками, без обрізків, без жодної двозначності. Використовує ж він вас достоту так, як використовуються стратенці для катівського ремесла: їхні обов'язки такі ж корисні, як мало пристойні! Окрім мерзотності таких доручень, та й ще розтлівання совісті. Римські судді не могли, за буквою закону, засудити Сеянову дочку на смерть, бо вона була дівчина: отож щоб відкрити дорогу законові, наказано катові її зґвалтувати, перш ніж задушити: не лише рука його, але навіть душа є невільниця громадського пожитку.

Мурад Перший, щоб загострити кару бунтівникам, які доклали рук до батьковбивчого заколоту його сина, наказав у цій екзекуції найближчим кревним виконати роль катів. Отож мені здається цілком чесним, що деякі з них воліли, аби їх самих несправедливо вважали за винних у тому батьковбивстві, ніж стати знаряддям убивства своїх родичів. І коли в мій час по здобутті якоїсь фортечки я бачив лайдаків, які, рятуючи свою шкуру, зголосилися вішати своїх друзів і приятелів, я вважав, що їхня доля ще жалюгідніша за долю тих, кого вони вішали.

Розповідають, що Вітольд, князь Литовський, запровадив у своєму краї закон, що злочинець, засуджений на смерть, сам має згладитися власною рукою. Він вважав за неслушне, щоб хтось третій, ні в чому не винний, міг залучатися і силуватися до людиновбивства.

Якщо крайня обставина чи якась ґвалтовна і несподівана державна потреба змушують монарха порушити своє слово й обіцянку або в якийсь інший спосіб виламатися зі свого звичного обов'язку, він повинен вважати цю конечність за кару Божу. Це не переступ, бо він відкидається своїх засад задля повсюдної і вищої засади, але це нещастя, і то таке велике, що тому, хто мене запитав: «Яка на це рада?», я відповів: «Ради нема. Якщо він справді опинився в лещатах між двома крайнощами (але хай він не шукає виправдання для своєї кривоприсяги. Цицерон, Про обов’язки, III, 29), йому треба було саме так учинити, але якщо він учинив без гризоти, то се знак: щось негаразд з його сумлінням».

Якби серед володарів знайшовся хтось такий совісний, що навіть цілковите зцілення не могло примирити його з таким одчайдушним засобом, це б не уйняло йому честі: годі уявити собі шляхетнішого і пристойнішого програшу. Ми не всесилі: так чи так нам доводиться часто припоручати наш кораблисько опіці небес, як остатній котвиці рятунку. На яку ж слушнішу конечність він має чекати? Хіба не найменш можливе для нього те, що він може вчинити коштом утрати довіри до його слова і коштом своєї честі, себто тим, що він повинен цінити вище від власного порятунку, ба навіть вище від порятунку свого народу? І якщо, згорнувши ручки, він просто покличе до помочі Господа, чи не може він сподіватися, що милосердя Боже не захоче відмовити ласки своєї всемогутньої десниці чистій і праведній руці?

Випадки, коли княжатам доводиться ламати свій обов'язок, важкі і небезпечні приклади і становлять собою рідкі і небажані виїмки з наших природних правил; треба їм піддаватися лише з великою оглядністю і поміркованістю. Жодна особиста користь не виправдує цього ґвалту над сумлінням; громадська — інша річ, якщо вона очевидна і великої ваги.

Тимолеон слушно намагався змити жорстокість свого вчинку слізьми, що їх він пролив, згадуючи, що то братерська рука згладила тирана. Цілком справедливо допікало його сумлінню те, що він мусив громадське добро окупити ціною власного безчестя. Навіть сенат, завдяки йому звільнений від ярма, не посмів визначитися щодо цього такого високого діяння, роздертого на два такі важливі і суперечні обличчя. Якраз у цей час сиракузці прислали до коринтян послів просити захистити їх і спрямувати до них вожая, здатного повернути їхньому містові колишню велич і очистити Сицилію від утиску дрібних тиранів, і сенат вирядив туди Тимолеона. Сенат заявив, що з огляду на те, як він справиться, зле чи добре, зі своїм посланництвом, буде ухвалено присуд чи то на користь визволителя краю, чи то на некористь братовбивці. Така неочікувана постанова пояснюється небезпекою показаного Тимолеоном прикладу і важливістю такого заплутаного чину. І сенат зробив правильно, відклавши свій вирок і шукаючи для нього підпори на чомусь іншому і на сторонніх обставинах. Отож-бо, вчинки Тимолеона в тій місії незабаром роз'яснили його справу — так гідно і мужньо поводився він у всіх перипетіях. Щастя, яке йому товаришило у трудах, що випадали йому в тій шляхетній потребі, здавалося, посилалося з рук богів, доброзичливих і помічних у його виправданні.

Мета Тимолеона, убивці брата-тирана, виправдує його, якщо взагалі такий чин можна виправдати. Проте прагнення помножити державний прибуток, яке спонукало римський сенат ухвалити цю ганебну постанову, не настільки високе, аби виправдати цю несправедливість. А було це так: кілька міст викупилися за гроші