Марина та Сергій Дяченко - Скрут

традицією обходила гостей, схилялася перед нареченим і торкалася губами до пряжки його пояса. Пряжка була бронзова, і на ній зображено було лютого шуліку з кривим роззявленим дзьобом.

— Аальмаре…

— Мала, не турбуйся. Все добре. Тобі нелегко, я розумію, потерпи… Потім ще будемо згадувати цей день…

Від його м’якого голосу, від дбайливого дотику гарячої долоні їй чомусь хотілося плакати. Вона знову йшла уздовж столів, киваючи та посміхаючись, посміхаючись і киваючи, і їй здавалося, що вона — воскова свічка, що замість голови в неї пекучий язичок полум’я, а замість шиї чорний ґнотик, і розплавлений віск усе ллється та ллється й зараз зіпсує весільну сукню…

До неї долітали уривки розмов. По її обличчі, по грудях, по одязі ковзали прискіпливі погляди; їй здавалося, що загальна увага й цікавість вкривають її прозорою шкоринкою. Нібито вона метелик, залитий жовтавою смолою…

— Аальмаре…

— Уже скоро. Ще хвилина — і попрощаєшся з гостями…

Вона, здається, зраділа. Їй подумалось: як би чудово зараз було прослизнути в свою кімнату, впасти на постіль, не роздягаючись, і накрити голову маленькою круглою подушкою…

Її дівочої кімнати більше нема. На неї чекає величезна спальня з високим, оповитим гірляндами ліжком. Мережану ковдру відкинуто, відкрито всім поглядам краєчок шовкового червоного простирадла, а біля підніжжя лежать принесені гостями дарунки — срібло й золото, стрічки й шовки, і безліч іще чогось. Очі бідолашної дівчини не в змозі розгледіти всього серед квітів…

Аальмар узяв її за руку. Весільний гамір у вухах посилився й злився в одно, перетворився на рівномірний, якийсь неживий гул. Блищали, обертаючись до неї, захоплені очі — молоді й старі, знайомі й не дуже, затуманені вином, сповнені найсправжнісінького, розігрітого святом щастя. Звідкілясь збоку напливло обличчя Великої Фа — нарум’янене з нагоди небувалої події, схоже на черству житню скибку, густо вкриту рожевим кремом…

Дівчину ввели в дім — не Аальмар, як вона сподівалась, а Велика Фа в супроводі ще двох жінок. Перед каміном у вітальні на неї чекала балія з теплою водою; з примовками та піснями наречену мили й мастили квітковою олією, і вона дивилась, як стрибають зблиски світла на поверхні теплої води, як із її пліч збігають, здіймають у балії бризки, прозорі піняві потічки.

Потім, уже в спальні, вона стояла перед горою подарунків і дивилась, як Аальмар у халаті вільного крою замикає двері та розгортає над нею квітчастий важкий килим.

Гомін весілля відразу поглухішав. Дівчина зрозуміла, навіщо й вікна, і двері спальні відгороджено від світу товстими килимами.

Аальмар обернувся до неї. Тепле світло тьмяних каганців зненацька зробило його обличчя старішим, ніж вона звикла бачити. Ледь не однолітком Великої Фа…

Він посміхнувся, і мара зникла.

— Мала… А мене ж ледь не вбили. Я не хотів тобі казати… в цьому останньому поході… здається, я повинен був умерти. І те, що вчинила зі мною доля…

Він зробив крок уперед. Вона побачила його очі зовсім поряд, запалені, з безліччю червоних жилок.

— Доля зберегла мене, мала, і я подумав, що це ти повертаєш мені борг. Ні, ми не будемо згадувати того поля… Та коли сокира не розпорола мені черева, тільки вдарила по руків’ї кинджала, якого я перед битвою не витяг із-за пояса… Коли це сталось, я згадав про тебе й зрозумів… що поки ти чекаєш на мене, я не зможу вмерти.

Дівчина слухала, не відриваючи погляду від його нервових, сплетених пальців.

— І ось це трапилося, моя дівчинко. Тепер я можу сказати тобі — дружино… Тепер я можу обійняти тебе як чоловік і як коханий. Тепер…

Він переривчасто зітхнув і відійшов до ліжка. Сів на круглий табурет, недбало відсунув убік щось, і те щось тоскно дзвякнуло, так само оповите стрічками й квітами.

— Почекай… Я повинен упоратися з власним серцем. Я боюся доторкнутись до тебе — начебто ти марево, яке може розтанути… Підійди до мене, дівчинко моя. Підійди.

Не чуючи під собою ніг, дівчина наблизилася. Під босі стопи лягали покірно прохолодні, ніжні пелюстки; тут немає жодної троянди, подумала вона мимохідь. Троянда на весіллі — кепський знак… щоб не подряпатися об її шпичаки…

Вона думала, що коли залишиться наодинці з коханим Аальмаром, забуде темний острах, той, що не полишав її від самого оголошення про весілля. Вона вірила, що зможе нарешті відчути тепло й радість — але невиразне, інстинктивне, майже звірине почуття небезпеки росло й росло, погрожуючи розірвати її зсередини.

— Аальмаре… — прошепотіла вона жалібно. — Я боюся…

Він посміхнувся так світло, що навіть страх її на мить побляк:

— Не бійся, дівчинко моя. Я швидше вмру, аніж змушу тебе страждати… Не бійся нічого. Ходи до мене.

Щось кольнуло її в босу ногу. Невже все-таки троянда?! Чи наймити, прибиваючи килими, недбало впустили цвях?

Аальмар дивиться на неї і посміхається. Добрий, ніжний, палко коханий чоловік… Захист від усіляких лих, надійна скеля посеред небезпечного моря… Він усе розуміє з півслова. Її Аальмар…

Звідки страх, звідки це темне… майже гидливість?! Відчуття небезпеки, напруга, сором…

Вона затнулась об чийсь подарунок, зупинилася перед ним, а він і далі сидів на табуреті. Їхні обличчя виявилися ледь не на одному рівні — він дивився все-таки трішки знизу вгору:

— Дівчинко…

Його руки обережно взялися за вишиті краї її нічної сорочки. Вона здригнулася; його долоня м’яко доторкнулася до її плеча:

— Не бійся… Пам’ятаєш… Той іграшковий млин, який крутився під вітром… Я так радів, коли ти тоді засміялася…

Він розгорнув легкі крила її сорочки. Повів доторкнувся до її голої, розігрітої недавнім миттям шкіри; вона здригнулася знову.

— Яка ти красуня… Пам’ятаєш ту сукню, яку ти так квапилася примірити… Я вже тоді знав, що ти будеш гарнішою за королеву, хоч у якім вбранні… хоч і без одягу взагалі…

Дівчина втрималася, щоб не закусити губу. Їй було… вона не могла зрозуміти. Соромно? Чого вона соромиться, адже Аальмар купав її в дитинстві, під час хвороби… І носив на руках… і…

Їй здалося, що зараз вона зрозуміє причину свого страху. Ось-ось, причина крутиться поряд, ось зараз…

Невиразний здогад вислизнув, як вислизає мило на дно діжки. Дівчинка почала тремтіти — спершу трішки, а по тому дедалі дужче.

Аальмар відпустив її сорочку, дозволяючи крилам вільно впасти. Обійняв її — не як наречений, а просто лагідно, як обіймав колись:

— Та ти зовсім змучилася… Відпочинь. Давай разом посидимо, подивимося на вогонь… Зараз я наллю тобі теплого відвару, Фа приготувала, турботлива Фа…

Обідок кухля ледь не обпік їй губи. Хотілося