Анджей Сапковський - Відьмак. Вежа Ластівки

досвідом, дитя скривджене, невротичне й близьке до нервового зриву. А передусім ти хвора на жадобу помсти! Засліплена жаданням відплати! Чи ти цього не розумієш?

— Я розумію краще, ніж ти! — крикнула вона. — Бо ти поняття не маєш, що це таке — бути скривдженим! Ти поняття не маєш про помсту, бо ніхто ніколи не причиняв тобі справжнього зла!

Вона вибігла з хати, стукнувши дверима, крізь які трохи раніше увірвався у сіні та кімнату пронизливий холодний вихор. Після короткої миті Висогота почув іржання і стукіт копит.

Збурений, він гепнув тарілкою об стіл. Хай іде, подумав гнівно, хай викине із себе злість. Боятися він за неї не боявся, їздила вона серед трясовини часто, вдень і вночі, знала стежки, греблі, гаї та гряди. Якби вона навіть заблукала, досить було б відпустити віжки — ворона Кельпі знала дорогу додому, до козиного сараю.

Через якийсь час, коли вже добряче стемніло, він вийшов, повісив ліхтар на стовп. Став біля живоплоту, прислухаючись до стукоту копит, до плюскоту води. Вихор і шум очерету стишував будь-які відголоски, ліхтар на стовпі розкачувався наче безумний, нарешті погас.

І тоді він почув. Звіддаля. Ні, не з боку, куди поїхала Цірі. З протилежного боку. Від болота.

Дикий, нелюдський, протяглий, вібруючий крик. Скавчання.

Хвиля тиші.

І знову. Банші.

Ельфійський привид. Вісниця смерті.

Висогота затремтів, від холоду й страху. Швидко повернувся під хату, бурмочучи й мимрячи щось собі під ніс, аби не почути, аби не чути, бо чути того було не можна.

Перш ніж він знову зумів запалити ліхтар, із темряви з’явилася Кельпі.

— Увійди до хати, — сказала Цірі, лагідно й м’яко. — І не виходь. Паскудна ніч.

* * *

За вечерею вони засперечалися знову.

— Здаєшся такою, що забагато знає про проблеми добра й зла!

— Бо — знаю! І не з університетських книжок!

— Вочевидь ні. Ти все знаєш із власного досвіду. З практики. Ти ж отримала так багато досвіду у своєму довгому, шістнадцятирічному житті.

— Отримала я його досить. Достатньо багато!

— Вітаю. Колего вчена.

— От ти смієшся, — стиснула вона губи, — і навіть уявлення не маєш, скільки недоброго наробили у світі ви, спорохнілі вчені, теоретики з вашими книжками, зі столітнім досвідом читання моральних трактатів, такого сумлінного, що ви часу не мали хоча б з вікна побачити, як насправді світ виглядає. Ви, філософи, штучно підтримуєте штучні філософії, аби отримувати грошву в університетах. А оскільки й пес кульгавий не заплатив би вам за бридку правду про світ, ви вигадали етику й мораль, науки ладні й оптимістичні. От тільки вони брехливі й шахрайські!

— Аніскільки не більш шахрайські, ніж непродумане осудження, шмаркачко! Ніж поспішні й нерозважливі судження!

— Ви не знайшли ремедіум проти зла! А я, шмарката відьмачка, знайшла! Безвідмовний ремедіум!

Він не відповів, але, мабуть, обличчя його видало, бо Цірі різко підірвалася з-за столу.

— Ти вважаєш, що я дурню вигадую? Що слова на вітер кидаю?

— Я вважаю, — відповів він спокійно, — що говориш ти у роздратуванні. Вважаю, що у дратівливості готуєш помсту. І гаряче тебе вмовляю, аби ти заспокоїлася.

— Я спокійна. А помста? Відповіси мені: чому б ні? Чому я мала б відмовитися від помсти? В ім’я чого? В ім’я вищих міркувань? А що ж є вищого за порядок речей, у якому погані вчинки караються? Для тебе, філософе й етику, помста є вчинком негарним, засуджуваним, неетичним, врешті — протиправним. А я питаю: де кара за зло? Хто має її затвердити, винести вирок і відміряти? Хто? Боги, в яких ти не віриш? Великий деміург-творець, яким ти вирішив богів заступити? А може, закон? Може, нільфгардська справедливість, імперські суди, префекти? Ти, наївний старцю!

— Тож око за око, зуб за зуб? Кров за кров? А за ту кров — наступну кров? Море крові? Ти бажала б втопити світ у крові? Наївна скривджена дівчино? Так ти бажаєш битися зі злом, відьмачко?

— Так. Саме так! Бо я знаю, чого Зло боїться. Не твоєї етики, Висогото, не проповідей, не моральних трактатів про поштиве життя. Зло боїться болю, боїться каліцтва, страждання, смерті врешті-решт! Поранене Зло виє від болю, наче пес! Крутиться по підлозі й верещить, дивлячись, як кров його хльостає з вен та артерій, бачачи кістки, що стирчать із кукс, дивлячись на тельбухи, що виповзають із черева, відчуваючи, як разом із холодом наближається смерть. Тоді — й тільки тоді — у Зла стає дибки волосся, і верещить тоді Зло: «Милості! Зжалься над моїми гріхами! Буду я вже добре й поштиве, присягаюся! Тільки рятуйте, спиніть кров, не дайте мені піти у соромі!»

— Так, пустельнику. Таким-то чином перемагають Зло! Якщо Зло бажає спричинити тобі кривду, завдати тобі біль — попередь його, і краще тоді, коли воно на те сподівається. Якщо ж ти не зумів попередити Зло, якщо виявився Злом скривдженим, то відплати йому! Дістань його, краще за все — коли воно вже забуло, коли відчуває себе у безпеці. Відплати йому подвійно. Потрійно. Око за око? Ні! Обоє очей за око! Зуб за зуб? Ні! Всі зуби за зуб! Відплати Злу! Зроби так, аби воно вило від болю, аби від того виття лопалися у нього очі. Й тоді, подивившись на підлогу, сміливо і впевнено можеш сказати: те, що тут лежить, уже не скривдить нікого, нікому не загрожуватиме. Бо як можна загрожувати комусь, не маючи очей? Не маючи обох рук? Як може воно скривдити, якщо тельбухи його волочуться по піску, а кров у пісок той всотується?

— А ти, — повільно сказав пустельник, — стоїш із закривавленим мечем у долоні, дивишся на кров, що всотується у пісок. І маєш нахабність думати, що оце ось була розв’язана ота віковічна дилема, досягнуто було марення філософів. Вважаєш, що природа Зла виявилася зміненою?

— А так, — сказала вона бундючно. — Бо то, що лежить на землі й стікає кров’ю, Злом уже не є. Може, воно ще не Добро, але Злом воно не є з усією впевненістю!

— Кажуть, — повільно промовив Висогота, — що природа не терпить порожнечі. Те, що лежить на землі, що стікає кров’ю, що впало від твого меча, Злом вже не є. Але що ж тоді ним стало? Чи ти колись над цим задумувалася?

— Ні. Я — відьмачка. Коли мене вчили, я