Galina Vasilievna Moskalets - Королівство, Galina Vasilievna Moskalets

підключатись до Вампірнету. Казав, що йому страшно. Як на Стронціуса, в Інтернеті можна було надибати речі набагато страшніші. Не маючи змоги замовляти справжні харчі, старий опир перейшов на томатний сік. Дуже рідко йому вдавалось запопасти запізнілого перехожого, та й сили були вже не ті. У багатьох фільмах жахів опирів змальовують, як явище вічне, якого неможливо позбутись. Це вигадка темних сил. Таким чином вони собі набивають ціну, аби їх більше поважали. Опирі колись були звичайними людьми, котрих дуже скривдили. Хвороба, як і помста, врешті слабнуть і зникають. Втім, ця тема надто поважна, щоб про неї говорити між іншим.

Ну, все. У Серединному світі трамваї більше не чхають. Люди ходять на роботу, а діти до школи, не маючи від цих занять великої втіхи. Коти й собаки часом мають господарів, а часом – ні. Однак, у котів з'явився король, котрий знає, як поліпшити їхнє життя і віднайти в ньому сенс. Сиволап забирає покинутих кошенят і тих своїх громадян, котрі хворі чи каліки, й відводить до Королівства. Тому котам більше відомо про Королівство, ніж людям Серединного світу. Але вони мовчать, тільки широко розплющені зелені та золотаві очі свідчать про таємницю, яку вони бережуть для кращих часів.

У Граничному світі...

Посуха і злидні здавались жителям Граничного світу вічними й незмінними. Вони навіть не уявляли, як це можна жити без цих нещасть. Та відколи між Граничним світом і Королівством зникла межа, усе в цьому забутому щастям краї стало мінятись на очах. Спочатку три дні й три ночі падали дощі, наповнивши землю водою життя, і з'їдлики не могли з цим упоратись. Розповідали, ніби перед дощами в землі з'явились дірки, пастки для з'їдликів, безбарвних істот, котрі випивали усю вологу, і що ці дірки поробили гноми з підземного світу. Таким чином вони виловили усіх з'їдликів. А може, з'їдлики просто не витримали протягів і повтікали. На болоті їм би жилося краще, але, кажуть, вони бояться комарів. Зрештою, у природі весь час відбуваються мутації, але то вже тема роздумів для вчених-генетиків.

Після дощів земля просто почала розквітати. Перелітки на чолі зі своїм Королем, прийшли в Граничний світ, аби посадити дерева й квіти та показати людям дещо із мистецтва вирощувати рослини. Тоді багато мешканців краю подалося до Королівства, але майже всі згодом повернулись. Будемо вважати це просто екскурсією.

От Мортіус гадав, що більше не повернеться до цього похмурого світу, а таки повернувся...

... Одного погожого літнього вечора Соня відпустила останніх учнів, яких навчала читати й писати, щоб ті могли продовжити освіту в Королівстві. Жила вона в Замку і вирішила затіяти ремонт. Соня була дуже скромна. Вона не вміла просити про допомогу. Отож вона сиділа на лавці в садку й розмірковувала, де їй роздобути високу драбину, щоб побілити стіни в бібліотеці. Вона пожила трохи в королівському палаці, а там усе аж блищало чистотою. Привиди Ясько і Мацько щойно повставали і милувались заходом сонця. Насправді вони не стільки милувались геть остогидлим заходом сонця, скільки розмовляли про Соню.

– От би видати нашу Соню за порядного чоловіка, що вміє майструвати, – говорив Ясько. – Дівчина повинна бодай раз у житті вийти заміж. Старі панни мають прикрий характер...

– То було б незле. Живе сама в напіврозваленому Замку. Якби наш господар побачив цю руїну, то певно би луснув зі злості! Але я боюсь, Яську, аби вона не вибрала собі якогось типа, що став би над нами насміхатись. Що з нами тоді було б, страшно подумати! Чоловікові Соні ми не могли б мститись...

Обидва привиди зажурились. Нарешті Соня звернула на них увагу:

– Чого, хлопці, повісили носи? Що сталося?

– Та ні, серденько, нічого, – відказав Мацько. – Чомусь згадався горбатий Олександр, як його із Темної Вежі викурювало аж троє екзорцистів. Мало того, що він був калікою, почав ще й заїкатися.

– Наскільки я знаю, він замордував п'ятьох своїх дружин! – суворо мовила Соня.

– То все брехня, серденько! – замахав напівпрозорими синюватими руками Ясько. – То були правдиві відьми. Злість їх роздимала доти, доки вони не луснули... А що ходив Олександр примарою, то це через те, що взагалі одружувався з такими мегерами. Але ти, якби була чоловіком, напевно б такого не вчинила, бо ти мудра...

– Щось таке говориш, сам не знаєш що! – розсердилась Соня. – Піду, трохи почитаю перед сном...

Вона піднялася з лавки і почула якийсь дивний звук: чи то музику, чи то мелодійний передзвін. А після цього – човгання натомлених ніг по кам'яних плитах.

Нарешті в сутінках, ледь забілених туманом, виринула чоловіча постать, за якою плентався тигр.

– Дивись, хто прийшов! – вигукнув Мацько. – Той баламут, що водиться з тиграми...

– Нехай краще буде він, ніж хтось інший, – зітхнув Ясько.

– Води! – закричав Мортіус. – Негайно води! Соню, біжи по воду!

Та, нічого не питаючи, помчала до Замку.

– Ох, і марудна ця штука!

Мортіус поставив на лавку кошичок, накритий білою хусткою.

– Ні, не підходьте! Сюрприз! Вона може злякатися...

– Хто? – поцікавився Мацько.

– Побачите, коли скажу.

Соня прибігла з горнятком води. Половину вона вже розхлюпала по дорозі.

– Не мені!

Мортіус урочисто зняв хустку з кошика. Соня, а слідом за нею привиди зазирнули в кошик.

– О! – тільки й сказали вони.

– Ледве знайшов. Об'їздив усе Королівство!

У кошику серед м'якого темно-зеленого моху спочивала сліпуче біла квітка, тільки середина в неї відсвічувала рожевим перламутром.

– Не зараз, – сказав Мортіус. – Де це дерево жаху?

Ясько і Мацько попливли до дерева, на якому їх повісили. Воно завжди виглядало моторошно – і навесні, і взимку.

– Нам, зрештою, тут незле, – сказав Ясько. – Ми не хочемо ні до раю, ні до чистилища. Нам пощастило, що у нас є Соня...

– Хлопці, – приклав руку до серця Мортіус. – Ніхто вас не проганяє. Я вичитав у одній дуже старій книжці про ритуал очищення. Ви собі можете подорожувати, куди заманеться, а не сидіти ще триста років коло місця, з яким вас пов'язують прикрі спогади. Зрозуміло?

– Ну, коли так...

– Та звісно!

Мортіус поставив під дерево кошик із квіткою.

– А тепер візьміться за горнятко. Я вам допоможу полити цю неперевершену рослину. Тигрисику, не заважай!

Той неохоче відсунувся убік.

– Ну, беріться!

Три