Колектив авторів - Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство

основним осередком господарської діяльності. Рід виступає вже як підпорядкована структура, що регулює окремі негосподарні сторони життя; зокрема ритуальні та сімейно-шлюбні.

За етнографічними даними, велика патріархальна сім’я включала три-чотири, а то й більше поколінь по батьковій лінії та налічувала від кількох десятків до 200—300 чоловік. У такій сім’ї існувала сувора ієрархія. Головним був старший із чоловіків, після його смерті — наступний за віком. Дружина патріарха вважалася головою жіночого відламу сім’ї. Влада патріарха та його дружини розповсюджувалася на всю господарську, соціальну та культову діяльність» Патріархальна сім’я виступала як самостійна господарська структура, що володіла певною кількістю худоби, майном і входила до складу первісної сусідської громади, у власності якої був основний засіб виробництва — пасовиська, а також лісові та водні ресурси тощо[229].

Рис. 129. Кам’яна бойова сокира — рідка знахідка в похованнях ямної культури (Кіровка І, курган 1, поховання 4).

Ймовірно, що значна частина первісних курганів ямного населення була споруджена саме над могилами патріархів великих сімей або сімейних громад, тим більше, що трудові витрати на здійснення всього ритуалу поховання, як показують підрахунки ряду дослідників, не перевищували можливостей таких сімей. До того ж поховальний ритуал не був одноразовим актом, а відбувався протягом певного часу з канонізованою послідовністю дій та чітким розподілом обов’язків членів сім’ї чи громади. За даними З. П. Маріної та І. Ф. Ковальової, в Орельсько-Самарському межиріччі давні ямні кургани були заввишки 0,3—1,5 м та діаметром 8—28 м. Зробити такі насипи могли 18—20 осіб чоловічої статі великої патріархальної сім’ї за порівняно короткий час. Досить схожа картина спостерігається в Приазов’ї, де на р. Молочній більшість курганів ямного населення була заввишки 0,5—1,5 м та діаметром 12—25 м. Простежуються сталі пропорції ям, що залежали насамперед від віку та зросту небіжчика. Глибина поховальної камери становила в середньому 0,9—1,2 м від рівня перекриття. Отже, можна говорити про те, що до певного часу археологічні дані не є суттєвими свідченнями чіткої соціальної та майнової стратифікації, або ранжування, ямного суспільства. Лише на завершальній фазі його розвитку відбуваються помітні зміни у розмірах та оформленні поховальних споруд та з’являються поховання з елементами виробничої спеціалізації та воїнської атрибутики. Виділивши три групи поховальних комплексів за загальним об’ємом трудових витрат: більше 2 тис. м3, від 2 тис. до 500 м3, менше 500 м3, Н. Д. Довженко та М. О. Ричков дійшли висновку, що у ямного населення були три соціальні групи: брахмани, кшатрії та вайш’ї, тобто жерці, воїни та рядові пастухи[230]. Як на наш погляд, пам’ятки ямної культури ще не дають достатніх підстав для чіткої стратифікації цього суспільства. Лише наприкінці ямної культури відбуваються зміни в планіграфії впускних поховань та більш чітка градація на центральні та периферійні комплекси, фіксуються поховання з рисами насильницької смерті (вістря крем’яних стріл у кістках), поховання із зброєю. Усе це можна пояснити подальшим розвитком ранжування ямного суспільства, укрупненням та розширенням структур надгромадного або надсімейного рівня. Це відбиває такі об’єктивні процеси, як зростання чисельності населення, збільшення поголів’я худоби, що спричинювало перенаселення земель, зайнятих тими чи іншими громадами або сім’ями, і розширення їх шляхом насильницьких воєнних захоплень, перерозподіл пасовиськ на користь сильнішого. Це зумовлювало подальшу диференціацію суспільства, і не тільки в межах громад. Дедалі більшого значення набувало плем’я як соціально-потестарна структура, головна роль в якому належала найбільш владним громадам та їхнім вождям із виразнішими військовими функціями.

Племена ямної культури населяли території, сконцентровані довкола басейнів степових річок із прилеглими на вододілах пасовиськами. Це зумовило локальні особливості даної культури. Нерівномірним був також розвиток окремих племен, що не могло не позначитися на їхньому соціальному та економічному поступі, взаємодії та подальшій долі. На теренах України можна окреслити три головні регіони: Правобережний, аж до Дунаю, Лівобережний, майже до Дону, та Північний, лісостеповий, розвиток яких значною мірою визначався природно-кліматичними умовами та сусідським оточенням. До одного із сильних племінних колективів, а можливо, до об’єднання племен, на думку дослідників, належало Михайлівське поселення. Це укріплена фортеця, будівництво якої, на наш погляд, було здійснено на завершальному етапі розвитку ямного суспільства, позначеному загостренням воєнного протистояння окремих племен або їхніх об’єднань.

На даному етапі для ямного населення стають більш характерними парні та колективні поховання дорослих, дорослих та дітей, наявні всі комбінації статево змішаних поховань: жінка — чоловік, чоловік — дитина, жінка — дитина, чоловік — жінка — дитина. Існує думка про ритуальне вбивство залежних індивідуумів, включаючи дітей, котрі супроводжували патріархів або вождів племен в інший світ. Прийнятним також є судження про належність цих небіжчиків до однієї сім’ї, які померли одночасно. Такий погляд підкріплюється простежуваною з появою ранньокатакомбного обряду системою підзахоронень.

Таким чином, для енеолітичного населення України базовою одиницею суспільства була велика патріархальна сім’я. З таких сімей складалися первісні громади, консолідовані у племена.

Глава 4

Духовна культура

Духовна культура землеробів

За енеоліту з розвитком відтворюючих форм господарства з’явилися нові здобутки в культурній сфері (архітектурі, образотворчому мистецтві) та виробився своєрідний світогляд, пов’язаний з основними галузями господарства та способом життя.

Спираючись на етнографічні дані, дослідники відзначають, що у ранньоземлеробського населення найбільш оптимальною була хутірська система розселення. Але в такому разі воно ставало вразливим під час ворожих нападів. Тому виникла потреба в компактних поселеннях, і, очевидно, чим більшою була небезпека, тим більшими були селища, концентруючи населення значного регіону. Саме необхідність захисту зумовлювала вибір для таких поселень відповідних місць, їхнє своєрідне планування та застосування фортифікаційних споруд. Місце поселення обиралося з урахуванням чисельності жителів, достатності природних ресурсів (вода, ліс, площі для вирощування культивованих культур, якісні грунти) та наявності природних укріплень. Показовими щодо цього є трипільці, які вже на ранньому етапі вдаються до побудови поселень, спланованих по колу, а пізніше, на великих поселеннях, розташовують житла так, щоб мати кілька ліній кругової оборони, обирають місцевості із значними природними перешкодами та створюють штучні (рови, вали).

Осілий спосіб життя землеробів спричинився до побудови довгочасних жител. Поряд із заглибленими в трипільській та гумельницькій (Болград-Алдень) культурах з’являються наземні дерев’яно-глинобитні будинки, спочатку одноповерхові, а відтак і двоповерхові. Потреба в останніх, мабуть, виникла через необхідність ущільнення забудови за рахунок відмови від господарських споруд, розташованих окремо. Тепер перший поверх служив і для виконання робіт, пов’язаних із господарством, і для утримування худоби. Глину для будівництва наземних споруд використовувало також населення лендьєльської та культури лійчастого посуду, обмащуючи нею плетений каркас стін. Саме завдяки використанню