Invisibility mask - Похибка другого типу, Invisibility mask

37. Є лише ми

Аріель.
Даміан сидів у своєму дитячому стільчику, а Лео вперто намагався змусити його з’їсти хоча б одну ложку пюре з броколі. Малий стискав губи, похитуючи головою, і раз по раз кидав підозрілі погляди на зелену "загрозу".

До приходу гостей залишалась година — сьогодні ми святкували шість місяців цього маленького, часом вередливого, але неймовірно чарівного хлопчика.

Життя, здавалося, потроху входило в спокійніший ритм. Якщо не зважати на наш із Лео повністю зруйнований графік сну — ми майже справлялись.

Мої зустрічі з психологом почали приносити плоди. Я не можу сказати, що повністю в гармонії, але щоразу, коли на мене дивляться ці дві пари сірих очей — усе налагоджується. Лео і Даміан. Мій хаос і мій спокій водночас.

Даміан знову відкинув броколі і почав голосно кричати, гупаючи долонькою по столику.

Оскар миттю вистрибнув з кухні, як завжди. Цей пильний, але нервовий охоронець уже звик до нашого ритму, але гучний дитячий протест досі викликав у нього бажання негайно зникнути. Вірна дружба між ним і Даміаном, певно, ще попереду.

— Ні, ти пообідаєш, а потім я візьму тебе на руки, — твердо, але лагідно сказав Лео, простягаючи пляшечку з водою.

Даміан зняв її з рук із надзвичайною рішучістю… і кинув на підлогу.

— Прекрасно, — зітхнув Лео, встаючи і піднімаючи пляшку. — Ти, схоже, сьогодні вирішив побити рекорд по драмі.

Я засміялась і обережно взяла Даміана на руки. Він миттєво заспокоївся, вмостившись у мене на грудях, засунувши великий палець до рота й дивлячись на мене широко розплющеними очима — ніби нічого не сталося.

— Справді? Янголе, ми вже говорили про це, — сказав Лео, злегка доторкнувшись губами до його лоба. — Ти маєш припинити маніпулювати криком.

Даміан нічого не відповів, звісно, лише тихо зітхнув і почав бавитись пальчиками з комірцем моєї сукні.

— Сьогодні у нього свято, — сказала я м’якше, глянувши на Лео. — І нічого страшного не станеться, якщо я потримаю його на руках, поки ти годуєш, — я піднялася на носочки й залишила поцілунок на щоці чоловіка.

— Ашер писав, що вони з Евелін приїдуть ближче до п’ятої. Щодо Макса — я не впевнений, він завжди запізнюється. А Джеймс, здається, буде аж після восьмої, — промовив Лео, не відриваючи погляду від сина.

— Чудово. У нас ще є трохи часу, щоб усе-таки тебе нагодувати, чи не так, милий? — я обережно провела долонею по спинці Даміана, намагаючись зрозуміти, чи готовий він до продовження обіду.

Цілих тридцять хвилин ми провели з невеликою тарілкою цього злощасного броколі-пюре, але ми впорались. Маленький компроміс: пюре в обмін на багато обіймів і кілька ложок з фруктами наприкінці.

Мерлін мала зайнятись сервіруванням столу, тому я пішла нагору переодягтись. Вибрала просту сукню з ніжного льону, кремову, з відкритими плечима — легку, святкову, без надмірностей. Коли я спустилася назад, тиша вдома була напрочуд м’якою.

У вітальні, вмостившись на дивані, лежав Лео. Його очі були заплющені, але обличчя зберігало ту напружену м’якість людини, яка відпочиває, але все ще на варті.

Даміан спав на його грудях — обійнявши батька за сорочку, наче боявся, що його знову покладуть у ліжечко. Маленький кулачок лежав біля щоки Лео, їхнє дихання зливалось у спокійну, майже синхронну мелодію.

Я застигла на кілька секунд, просто дивлячись на них. Момент був надто ідеальним, щоб його порушити. Потім тихо підійшла, опустилась навпочіпки біля дивана й провела пальцями по волоссю Лео. Він розплющив очі й усміхнувся так, ніби чекав саме мене.

— Заснув одразу після перемоги над пюре, — прошепотів він. — Герой дня.

— Обоє герої, — відповіла я тихо, нахилившись, щоб поцілувати його в губи — коротко, вдячно, ніжно.

Я сіла поруч, обережно, щоби не розбудити малого, і поклала голову йому на плече. Лео притулився щокою до моєї маківки.

— Я люблю це, — прошепотіла я. — Нас. Ось так.

— Я теж, — відповів він.

Вдалині задзвеніли столові прилади — Мерлін почала сервірування.

— Мені ще треба дорізати фрукти, — сказала я.

— Я б допоміг, але як бачиш… я буквально зайнятий. — Лео кивнув на Даміана, який у сні знову стискав його сорочку.

— У тебе дуже поважна причина.

— Зроби фото, якщо зможеш, — прошепотів Лео. — Я хочу це пам’ятати.

Я підвелась, тихо взяла телефон і зробила знімок. Один кадр. Без фільтрів. Найкраще, що в нас є.

Це був один із найкращих вечорів мого життя. Даміан отримав стільки уваги, усмішок і обіймів, що заснув одразу після того, як гості пішли. Я ледве встигла його покупати.

Але... чи надовго? Сумніваюсь, що його традиція прокидатися кілька разів за ніч зникне лише тому, що йому сьогодні шість місяців.

Коли я спустилася вниз, Лео сидів біля каміну. Його обличчя було спокійним, але замисленим. Вогонь м’яко тріщав у каміні, кидаючи на його риси теплі тіні.

У руках я тримала тонку, майже забуту теку — папери, які колись розбили мені серце. Шлюбний договір. Того дня я відчула, ніби підписала вирок. Але зараз… Зараз я розуміла: саме цей папір, цей біль, ці межі — привели мене до життя, якого я навіть не сміла уявити.

— Він заснув? — запитав Лео, коли я підійшла ближче.

— Так, — відповіла я, ставлячи радіоняню на столик і опускаючись поруч із ним на м’який, теплий килим.

— Янголе?.. — його погляд впав на документи, і в голосі з’явилась обережність.

Я глибоко вдихнула.
— Мені б хотілось поставити у цьому крапку.

— Поясни, — м’яко сказав він, уже знаючи, про що йдеться, але дозволяючи мені говорити.

— Я хочу, щоб ми забули про це. Раз і назавжди. Щоб це більше ніколи не стояло між нами. Я хочу… спалити його, якщо ти не проти, — сказала я, підсуваючись ближче й опинившись в його обіймах.

— Звісно, я не проти. Чесно кажучи, я вже давно про нього забув, — відповів Лео й ніжно поцілував мене у кінчик носа.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍