Тетяна Гуркало - Ліїн із роду со-Ялата. Інтригани, Тетяна Гуркало

Ні, воно б йому особливо не зашкодило, звісно. Але демон уже звик до безпеки і не хотів міняти її на різноманітність світу поза пагорбом.

Та й що він у тому світі не бачив?

Всі світи для демонів, напевно, схожі, як близнюки. І всі норовлять так чи інакше, але виперти бідного демона туди, звідки він прийшов. Отже, пагорб надійніший.

— І як я тебе звідти виколупуватиму? — спитав Вісце, важко зітхнув і глянув у велику калюжу, розлиту посеред дороги.

Калюжа виявилася таким собі дзеркалом, але розгледіти задохлика в широкому одязі Вісце зміг. Йому навіть здалося, що цей близнюк ще дохліший за попереднього. І краще б він спочатку на цьому потренувався, вибрав оптимальні параметри для розгону тіла, а потім уже випрошував енергію у лиса на задумане і знищував його братика. Точніше, тіло, бо той братик був так само безнадійно мертвий, як і цей.

— Гаразд, — сказав Вісце. — Довго ми жити з тобою не збиралися. Точніше, я не збирався, ти щось там собі вирішувати давно не здатний. Тож ідемо. Нам ще меч отримувати та змінюватися так, щоб зуміти його деякий час утримати навіть у цьому світі. А це буде не дуже приємно. Ну, і дійти спочатку треба… Або доїхати.

На тихе торохтіння та поскрипування Вісце чомусь не звертав уваги до останнього. Немов свідомість відсікала все, що вважала неважливим. І віз, який тягнув здоровенний бик, став тим ще сюрпризом.

Вісце від несподіванки мало не наслідував приклад помічницю куховарки. Просто зображення голодної непритомності здалося непоганою ідеєю для того, щоб візник зупинився і вирішив підібрати тіло, що валяється посеред дороги. Потім, правда, в голову закралась здорова думка про те, що може і переїхати, не зупиняючись через якусь падаль. Тому відійшов і спробував віз пропустити.

Візник чомусь не оцінив. З лайкою зупинив бика і пильно подивився на Вісце.

— Що? — похмуро запитав красень-чоловік, який не бажав такої уваги. — Я просто йду роботу шукати у палаці, пейзажом любуюсь!

— О! — незрозуміло чому зрадів візник і буквально розквіт у посмішці. — А у храмі нашого всевладного бога попрацювати не бажаєш?

— У жертву приноситимете? — наївно запитав Вісце і навіть поколупав дорогу п'ятою.

— Що ти, жертвують лише тих, кого належить, за списками. Інші жертви бог не прийме! — І очі округлив для більшого ефекту.

Віце ледь не розреготався. Довелося нахилитися і судомно закашляти, демонструючи, що цей кандидат у жертви і так уже на останньому подиху.

Візник почав співчувати, проклинати мерзенний вугільний пил та імперців, яким все нейметься, то хвороби нашлють, то прокльони, то самі замахи влаштовують. Під ці розмови Вісце був підхоплений під лікоть, посаджений у віз і повезений у світле майбутнє, до ситого життя та неважкої роботи.

Довелося ще трохи покашляти, а то бридкого хихикання візник би теж не зрозумів.

Віз котився неквапливо, бик час від часу примудрявся зривати кілька листів з кущів, що ростуть по узбіччях, змушуючи транспортний засіб виляти і скрипіти голосніше. Пагорб так само неквапливо наближався. І демоном смерділо дедалі більше, у Вісце навіть шум у голові з'явився, який був тут же придушений силою лиса, котра на мить піднялася із невідомих глибин.

А ще з’явилося відчуття меча. Дивне таке, наче рука, що лежить на коліні, торкалася примарної проекції цього меча. І треба було лише трохи влити в неї сили, потягнути на себе, щоб нарешті отримати зброю.

Але робити це поки що не можна було.

Рано.

Хоча й дуже хотілося.

Меч демон напевно унюхає не гірше, ніж сам Вісце демона. І, можливо, незважаючи на всю свою тупість, здогадається якось підготуватися до зустрічі з такою страшною річчю. А то й короля додому поверне.

Ось кому воно потрібне?

Вісце було не треба, і він терпів. Навіть долоню не стискав, щоб уникнути непотрібної випадковості. І старанно слухав брехню візника. І навіть розумів, що місцеві волоцюги можуть повірити. Їх з дитинства вчать, що бог сам собі жертви вибирає. А значить, жерці не можуть ловити будь-кого.

Жерцям, щоправда, на цю неможливість було начхати. Вони примудрилися навіть змусити свою тварюку трохи поголодати.

Так що…

Так що їх точно не шкода, хоча навіть дурня-Івіля шкода. Він чесніший. І щиро намагається зберегти королівство, хоч воно на це і не заслуговує.

А жерці набивають кишені, наче збираються жити вічно.

І насправді нашкодили королю і демонові більше, ніж нічні вовки, божественні посланці, дракони та сам бог-лис.

Ось така дивина.