Тетяна Гуркало - Ліїн із роду со-Ялата. Інтригани, Тетяна Гуркало

Віце було дуже цікаво, чи розумів це Івіль, чи вже втратив здатність розуміти подібні речі? Але спитати так і не ризикнув. Просто не зміг спрогнозувати можливу реакцію.

Джерело, замкнене демоном, Вісце розбудив якось навіть буденно і, можливо, надто легко.

Джерела у близнюків виявилися такими ж схожими, як вони самі. І це було дуже дивно. Настільки, що на кілька хвилин Віце засумнівався в тому, що вмирав. І знову довелося тиснути та виганяти паніку, нагадуючи самому собі, що на це зараз немає часу. Ні на що нема. Ні на паніку, ні на роздуми про схожість дару у близнюків, ні на спогади. Тому що до вогню, що розгорався в джерелі, відразу ж почало принюхуватися щось. Навряд чи божественний демон короля Івіля. Це було занадто слабке і непомітне. Можливо, якийсь дрібний спійманий демон, якого посадили поруч із потрібним Вісце тілом, щоб він унюхав силу, що розгорілася.

Довелося джерело укутувати і ховати, чекаючи, поки щось втратить інтерес. І безжально витрачати непомітну для цього сторожа силу, позичену лисом. Вбивати її у тіло, змушуючи його згадати, як треба жити. Насичувати силою канали. Прискорювати думки, що ледве зароджуються. І при цьому, утримувати самого себе від того, щоб остаточно злитися з тілом, що оживає. Поки що рано. Поки простіше працювати, дивлячись збоку.

А потім, через цілу вічність, коли від пут та пастки не залишилося й сліду, Вісце провалився в тіло. Відпустив себе та провалився. І одразу сів. Безстрашно, голою рукою, зловив дрібного страхолюдного демона за товсту шию і стиснув так, що в нього відвалилася голова.

І тільки після цього помітив людей, що витріщалися на нього в німому жаху.

— Сюрприз, — похмуро промовив Вісце і кинув у людей сонне плетіння.

І навіть подумки порадувався. Буде в кого одяг позичити. А то йти на бій, виблискуючи мечем і голою дупою, якось не дуже героїчно буде.

А ще Вісце хотілося їсти. Настільки, що довелося давити в зародку шалену ідею взяти і відкусити комусь із сплячих ногу. Ноги б вистачило.

А ще її можна було підсмажити на магічному вогні. До хрумкої скоринки.

— Треба пожерти, — ще похмуріше сказав Вісце, натягуючи чужі штани. — А то я ще на демона почну облизуватись. Гидота яка.

На кухню Вісце прийшов, усміхаючись широко-широко, одна з помічниць навіть знепритомніла, розкидавши навколо себе бурякове лушпиння. Напевно від щастя, як вирішив Вісце. Побачила красеня-чоловіка і отримала небачений приплив радості.

Підтягнувши сповзаючі штани і пошукавши насамперед мотузку, щоб їх підв'язати, раз колишній господар не перейнявся поясом, красень-чоловік побачив тацю з запеченим з часником свинячим боком. Штани, відсутній пояс, та й інші проблеми, включно з тандемом короля і демона, тут же були забуті. А плетіння, що зберігає в м'ясі тепло і всі аромати Вісце навіть не помітив, так, вкололо щось злегка і організм радісно ввібрав чергову порцію енергії. І свинячий бік виявився божественно смачним. Тіло, що відвикло від їжі, правда, тут же спробувало повернути його назад на тацю, але Вісце ці пориви обрубав на корені. Грізно гикнув, остаточно залякавши працівників кухні, що дивилися на нього з таким жахом, ніби він на їхніх очах таки зжер чийсь ногу, і озирнувся у пошуках води. Треба було чимось запитати з'їдене.

А побачив його — мужика зі списом. Задумливого такого. Чоловік хмурився у сумнівах, кидав дивні погляди то на спорожнілу тацю, то на усміхненого Вісце.

— Це ваше м'ясо? — ввічливо спитав красень-чоловік у чужих штанях.

 Голос, несподівано, виявився трохи вищим, ніж у близнюка цього тіла. Та й свинячий бік нагадав про себе черговим гиканням. І чоловік вирішив образитися. Виставив у бік Вісце спис, щось невиразне гаркнув, начебто про кохання з королівським демоном, але Вісце б не поручився, і ступив уперед.

— Було дуже смачно, — сказав Вісце, ступив до чоловіка, схопився за спис і продемонстрував йому улюблений фокус одного з командирів міста у Другій Верхній Межі.

Просто смикнув спис на себе, зробив крок трохи вбік, а коли мужика повело слідом, зміщуючи вісь рівноваги, штовхнув спис назад, додавши трохи енергії в імпульс. Чоловік благополучно збив каструлю, що потрапила під лікоть, його спис застряг між сковорід, що висіли на стіні, а найбільша, бонусом, впала недбайливому господареві зброї на голову.

— І який ідіот у заставленому столами та полицями приміщенні розмахує списом? — філософськи спитав Вісце. — Ах, так, він зараз під сковорідкою валяється...

Висловившись, Вісце підморгнув молоденькій дівчині в заляпаному фартуху і в гарному настрої залишив кухню.

Їсти більше не хотілося.

Те, що незабаром обов'язково піднімуть тривогу і почнуть з тупотом гасати замком Гіацинта в пошуках поїдача чужого м'яса, його хвилювало мало. Є ж лисячі ходи, та й затримуватись у замку він не збирався. Має справи. Ось знайде пояс і одразу вирушить до цих справ. А то штани, навіть після поїдання м'яса, все ще намагалися впасти. Очевидно, новий господар їм не подобався.

Із замку Вісце йшов тріумфально. Тільки фанфар не вистачало. А так, охочі покричати та побігати з грізним виглядом, кричали та бігали. Охочі побрязкати зброєю — брязкали. Бажаючі передбачити якусь пакость, із задоволенням її пророкували. Охочі щось вкрасти під шумок, теж не губилися.

Загалом, усім було чим зайнятися і на людину, яка вийшла зі стіни і якийсь час блукала напівзасипаним фортечним ровом ніхто уваги не звернув. А сенс дивитися в якийсь рів, коли всі двері та навіть вікна зачинені?

А Вісце трохи походив. Посварився на любителів викидати сміття абикуди. Помилувався дивним мужиком, що поривався вивалитися з вікна на третьому поверсі, особисто порубавши сокирою щит, що закривав його, але був пильно втягнутий вартовим назад. Вікно одразу ж закрили новим щитом. На Вісце, котрий старанно прикидався частиною куща, що зростав у рові, знову ж таки не звернули уваги. І йому тільки й лишилося видертися наверх, обтруситись і неквапливо побрести у бік пагорба зі скошеною праворуч вершиною. Пагорб був чорний, оточений кволими на вигляд будиночками і великими білими каменями. І смердів демоном. Мабуть, тварюка в цьому пагорбі й мешкала, не прагнучи його покинути і обпекти свою ніжну шкурку сонцем, обдути її колючим вітром, а то й зовсім напоротися на гілки дерев, які не здогадалися вчасно розступитися перед богом.